Глава 16. Завіса спокуси

Адам

Мій дім. Моя спальня. Сріблясте місячне світло тихо проникало крізь великі панорамні вікна, розливаючись по кімнаті м'якими тінями. Уперше за дуже довгий час тут панував спокій. Той справжній спокій, який не можна купити ні грошима, ні успіхом. Я вже майже забув, що таке щастя. Відчув легкий дотик. Теплі жіночі долоні обережно торкнулися моїх плечей. Так ніби боялися зруйнувати цю мить. Я заплющив очі. Від неї пахло дощем. І чомусь польовими квітами. Я знав, хто стоїть позаду, ще до того, як озирнувся. Катерина. Вона дивилася на мене так, ніби між нами ніколи не існувало мовчання, суперечок чи стін, які ми так старанно будували. Я повільно торкнувся пасма її волосся. Провів пальцями по щоці. Вона не відвела погляду. Лише ледь усміхнулася. У тій усмішці було стільки тепла, що на мить мені здалося — весь світ перестав існувати. Я нахилився ближче. Наші чола торкнулися. Ще одна мить. І мої губи ніжно торкнулися її. Це був поцілунок без поспіху. Без пристрасті. Лише дивне відчуття, ніби я нарешті знайшов те, що шукав надто багато років. Я не хотів, щоб ця мить закінчувалася. Та раптом...

Дзззз... Дзззз...

Я різко розплющив очі. Темна спальня. Жодної Катерини. Лише настирливий звук будильника.

— Чорт...

Я важко провів долонею по обличчю й сів на ліжку. Серце билося занадто швидко. Це був лише сон. Лише сон. Я підвівся, підійшов до вікна й довго дивився на порожню вулицю.

— Ти втрачаєш контроль, Адаме...

Тихо промовив сам до себе. Вона стала небезпечно близькою. Ближчою, ніж будь-хто за останні роки. І це лякало.Бо він добре знав одну просту істину. Коли починаєш прив'язуватися до людини... Рано чи пізно життя знаходить спосіб її забрати. Він заплющив очі. Ні. Цього не можна допустити. Катерина повинна залишитися лише талановитою архітекторкою. Колегою. Не більше. Саме так буде правильно. Принаймні він дуже хотів у це повірити.