Глава 4. Те, що залишається в підсвідомості

Темрява. Я йшла довгим вузьким коридором, не знаючи, куди він мене веде. Навколо панувала тиша, така густа, що було чутно лише відлуння моїх кроків. Холод пробігав по шкірі. Здавалося, самі стіни приховували щось, про що не хотіли розповідати. Раптом тишу розірвав плач. Дитячий. Пронизливий. Такий, від якого стискалося серце. Я завмерла лише на мить, а потім майже побігла вперед. Наприкінці коридору крізь напіввідчинені двері пробивалося бліде місячне світло. Я обережно переступила поріг. Посеред кімнати стояло маленьке дерев'яне ліжечко. Повний місяць, що заглядав у вікно, освітлював його сріблястим сяйвом. У ліжечку лежало немовля. Таке маленьке. Таке беззахисне. Його крихітні ручки тягнулися в порожнечу, а плач ставав дедалі сильнішим. У грудях щось боляче стиснулося. Я повільно підійшла ближче й простягнула руки.     Ледь торкнувшись малюка, я обережно взяла його на руки.  І в ту ж мить настала тиша. Плач стих.  Немовля подивилося на мене великими темними очима. Воно мовчало. Просто дивилося. Так, ніби знало мене все життя. Я не могла відвести погляду. І раптом... Його маленькі пальчики міцно стиснули мій палець. І в ту ж мить мені здалося, ніби я чую чийсь голос. Тихий. Майже нечутний.

— Я знайшов тебе...

Я різко озирнулася. У кімнаті нікого не було. Лише місячне світло й дитина, яка дивилася на мене так спокійно, ніби знала відповідь на всі запитання.

— Що?..

Катерина різко сіла на ліжку, важко хапаючи повітря. Серце шалено калатало. Дихання було уривчастим, ніби вона щойно пробігла кілька кілометрів. Вона провела долонею по обличчю й озирнулася навколо. Тиша. Її квартира.   Перші промені світанку пробивалися крізь фіранки.

— Це лише сон... — ледь чутно прошепотіла вона, намагаючись заспокоїти себе.

Але дивне відчуття не зникало.   Наче вона щойно побувала в місці, яке колись уже знала. І чомусь найбільше її лякало не те, що вона побачила немовля.     А те, що його очі здавалися їй до болю знайомими.