Глава 2. Те, чого не оминути

Минуло два тижні. Катерина поступово влилася в колектив. Вона ще жодного разу не перетнулася з Адамом. Він приїжджав до офісу лише кілька разів, але вона була на виїздах або працювала в іншому відділі. Вона майже переконала себе, що той неприємний ранок залишився позаду. У п'ятницю подруги вмовляють її відсвяткувати день народження. Невеликий ресторан у центрі Львова. Жива музика. Свічки. Сміх. Катерина нарешті розслабляється. Вона сміється так голосно, що сама дивується. Подруга каже:

— Загадуй бажання.

Катерина заплющує очі. "Хочу бути щасливою." Не кар'єру. Не гроші. Саме щасливою. Коли вона відкриває очі, помічає чоловіка за кілька столиків. Він дивиться прямо на неї. Адам. Не усміхається. Просто дивиться. Поруч із ним кілька чоловіків у дорогих костюмах. Явно ділова вечеря. Катерина відразу відвертається. "Чудово. Навіть тут." Вона робить вигляд, що не звертає уваги. Через кілька хвилин іде до барної стійки забрати торт, який замовили подруги. І саме тоді чує знайомий голос.

— Пані Штерн.

Вона повільно повертається.

— Ви мене переслідуєте?

— Львів не настільки великий.

— Але достатньо великий, щоб не зустрічати вас двічі.

На його обличчі вперше з'являється ледь помітна усмішка.

— Вітаю з днем народження.

Катерина завмирає.

— Звідки ви...

— У вас на столі стоять кульки з цифрою двадцять чотири.

Вона мимоволі усміхається. "Дурепо... Він просто уважний."

— Дякую.

Між ними виникає незручна пауза. До Адама підходить його партнер.

— Адаме, ми вже їдемо.

Він киває. Потім знову дивиться на Катерину.

— До побачення... пані Штерн.

Вона знову морщиться.

— Катерина.

— Я пам'ятаю.

— Тоді чому вперто називаєте мене пані Штерн?

Він мовчить кілька секунд. Наче хоче щось сказати. Але передумує. Лише відповідає:

— Бо так буде правильно.

І йде. Катерина ще кілька секунд дивиться йому вслід. "Дивний чоловік..." Повертається до подруг. Але вже не чує, про що вони говорять. Вона сама не розуміє, чому її так зачепила одна-єдина фраза. "Бо так буде правильно."