Розділ 1. «Річниця»

На другу річницю нашого весілля я прокинулася від того, що чоловік намагався непомітно витягнути з-під мене ковдру.

Саме намагався, бо за два роки шлюбу Тарас так і не засвоїв двох простих речей: я прокидаюся від найменшого руху, якщо цей рух відбувається до сьомої ранку, і ніколи добровільно не віддаю ковдру.

— Навіть не думай.

Рука на моєму стегні завмерла.

— Я нічого не роблю.

Голос у нього був сонний, приглушений подушкою, і від цього звучав ще менш переконливо.

— Ти крадеш ковдру.

— Кріс, я лежу.

— І крадеш.

Я потягнула край на себе. Ковдра піддалася на кілька сантиметрів, і в кімнату одразу проліз холод — той ранковий, вологуватий, від якого хочеться підібгати ноги.

Тарас зітхнув мені в потилицю так важко, ніби це він два роки жив із людиною, яка систематично позбавляла його законного майна.

— Вона на моєму боці.

— Це наша ковдра.

— Тоді чому дев’яносто відсотків нашої ковдри на твоєму боці?

Я розплющила одне око й подивилася на годинник. Шоста сорок сім. За вікном тільки починало світати, у квартирі було прохолодно, а чоловік, з яким рівно два роки тому я при великій кількості свідків погодилася ділити життя, радощі, труднощі й усе інше, намагався відвоювати собі двадцять сантиметрів тканини. У шлюбних обітницях про це, звісно, не попереджали.

Я повернулася до нього. Тарас лежав із заплющеними очима, скуйовджений, сонний і зовсім не схожий на чоловіка, якому за годину належало вдягнути костюм, сісти за кермо й поїхати рятувати чиїсь юридичні проблеми.

За останні два роки ми обоє трохи змінилися.

Мені хотілося сказати, що це виключно наслідок щасливого шлюбу, але значно чесніше було б звинуватити пізні вечері та нашу спільну нездатність пройти повз шаурму біля дому.

У Тараса з’явився невеликий животик, який він принципово називав «тимчасовим явищем». Моє «тимчасове явище» чомусь осіло переважно на стегнах і вже другий рік не виявляло жодного бажання кудись зникати.

Я простягнула руку й провела долонею по його животу. Тарас одразу розплющив очі.

— Навіть не починай.

— Я нічого не сказала.

— Ти подумала.

— Адвокатська практика вже дозволяє читати думки?

— Твої — давно.

— І про що я думаю?

Він перехопив мою руку й поклав собі на груди.

— Що я погладшав.

— Неправда.

— Крістіно.

— Добре. Трохи.

— От бачиш.

— Але тобі пасує.

— Це зараз мало мене заспокоїти?

— Я ще не закінчила. Мені подобається.

Він примружився.

— Мій живіт?

— Мій чоловік.

На його губах з’явилася лінива усмішка.

— Оце вже краще.

Тарас підтягнув мене ближче, і я тихо засміялася, коли його неголена щока торкнулася моєї шиї.

— Тобі на роботу.

— Тобі теж.

— У мене зміна о дев’ятій.

— А в мене перша зустріч о дев’ятій тридцять.

— Тоді тобі тим більше треба вставати.

— Логіка в тебе якась однобока.

Його долоня ковзнула мені під футболку, і я на кілька секунд забула, що збиралася сказати.

Оце, до речі, не змінилося. Ми могли посваритися через гроші, немиті чашки, мою маму, його роботу, температуру в спальні й те, хто останнім користувався автомобілем і залишив бак майже порожнім, чи не відрегульоване кермо. Але варто було Тарасові торкнутися мене певним чином — і мій організм демонстрував прикру відсутність принциповості.

Я спіймала його руку.

— Ні.

— Ти щойно сказала, що тобі подобається твій чоловік.

— Подобається.

— То в чому проблема?

— У тому, що твоєму чоловічому самолюбству не доведеться пояснювати старшій медсестрі, чому я знову запізнилася.

— Скажеш, що сімейні обставини.

— Минулого разу сімейні обставини залишили мені засос на шиї.

— Це був не засос.

Я підняла брови.

— А що?

Тарас замислився.

— Прояв подружньої прихильності.

Я засміялася й відштовхнула його.

— Вставай, прояве прихильності.

— Жорстока жінка.

— Ти сам на мені одружився.

— Молодий був.

— Два роки тому тобі було тридцять два.

— От бачиш. Дитина.

Цього разу подушка прилетіла йому просто в обличчя. До ванної він потрапив першим. Я вважала це особистою образою. Особливо тому, що через двадцять хвилин Тарас вийшов звідти чистий, поголений і задоволений життям, залишивши після себе запітніле дзеркало, воду біля душової кабіни та мокрий рушник на дверцятах шафки.

Я стояла посеред ванної й дивилася на рушник.

Два роки. Сімсот тридцять днів шлюбу. І жодного прогресу.

— Тарасе!

— Що?

— Іди сюди.

— Я вдягаюся.

— Іди. Сюди.

За кілька секунд у дверях з’явилася його голова.

— Якщо там павук, то нагадую, що ми домовлялися…

Я мовчки показала на рушник. Тарас подивився на нього. Потім на мене. Знову на рушник.

— І?

— Ти серйозно?

— Він висить.

— На дверцятах шафки.

— Але висить.

— У нас є сушарка.

— Я знаю.

— Вона за два метри.

— Я знаю, де вона, Кріс.

— Тоді поясни мені, будь ласка, що відбувається між тобою і цими двома метрами.

Він зайшов у ванну, зняв рушник і повісив його туди, де він мав бути від самого початку.

— Врегульовано в досудовому порядку.

— Ненавиджу, коли ти розмовляєш зі мною як юрист.

— Неправда. Коли я роблю це без сорочки, тобі подобається.

Я подивилася на його голий торс. Потім демонстративно підняла очі до обличчя.

— Іди вдягайся.

— Заперечень немає?

— Вийди.

Він усміхнувся.

— З річницею, дружино. І поцілував мене в чоло. Я почекала, поки він вийде.

— Це тебе не врятувало! — крикнула йому вслід.

— А я й не розраховував!

Посміхатися я почала раніше, ніж встигла себе зупинити. За час спільного життя ми виробили дивну ранкову систему, яку ніколи не обговорювали.