Устим малює лівою.
Я помічаю це щоранку й щоранку роблю вигляд, що не помічаю. Він сидить за дитячим столиком, висолопивши язика, і веде фломастером жовту лінію через увесь аркуш. Ліва рука тримає фломастер. Права притискає папір.
— Це дорога, — пояснює він. — Нею їде тато-екскаватор.
— А мама-екскаватор є?
— Мама не екскаватор. Мама говорить італійською.
Зоряна тим часом намагається взути обидва чоботи на одну ногу. Їй три роки й чотири місяці, і вона вже знає, що світ улаштований неправильно, але його можна переконати.
До садочка двадцять хвилин. До виходу п'ятнадцять. Кава холоне на підвіконні, бо я поставила її туди, де не дістануть.
Кухня в нас шість метрів, і вікно дивиться на котельню. Зате тут тепло, а на підвіконні вміщаються три горщики з базиліком, який Зоряна поливає з такою ретельністю, що він живе всупереч усьому. Мій робочий стіл стоїть у кімнаті, між шафою й дитячим ліжком. Власне, це прасувальна дошка, опущена на найнижчу позначку. На ній ноутбук, два словники й навушники з мікрофоном, обмотані ізолентою там, де Устим перевіряв, чи вони гнуться.
Я перекладаю вночі. Удень я мама двох людей, які прокидаються о шостій і мають що сказати про кожну хвилину до восьмої вечора. Письмові замовлення годують нас рівно, без свят. Синхрон годує краще, але синхрон буває вдень, і щоразу це означає пані Стефу, таксі й рахунок у голові: скільки я заробила мінус скільки витратила, щоб заробити.
Телефон дзвонить, коли я воюю з другим чоботом.
— Ярино, рятуй. — Леся з бюро перекладів говорить так, ніби в неї горить стіл. — Синхрон, сьогодні, з одинадцятої. Італійці, меблеве обладнання, переговори на три години. Данило зліг із температурою.
— Лесю, в мене сьогодні письмовий. Сорок сторінок інструкції до преса.
— Потрійна ставка.
Я дивлюся на чобіт у своїй руці. Потім на куртку Устима, з якої він виріс іще в жовтні.
Потрійна ставка — це дві зимові куртки. Або куртка й чоботи. Або місяць садочка й борг за світло, який я переношу з листопада на грудень, як переносять важку сумку з руки в руку.
Сорок сторінок інструкції до преса почекають до ночі. Прес нікуди не втече.
— Хто замовник?
— Фабрика під Львовом. «Карпатський бук». Нова якась, я про них не чула. Адресу скину. І ще, Ярино. Там директор такий, що попередня перекладачка вийшла від нього в сльозах. Тому ти.
— Дякую за довіру.
— Це не довіра. Це статистика. Ти єдина, хто в нас не плаче.
Я не плачу. Це правда. Востаннє я дозволила собі це чотири роки тому, того вечора, коли поставила підпис.
У садочку Зоряна віддає виховательці свій рюкзак, як посол вірчі грамоти. Устим затримується в дверях.
— Мамо, а ти сьогодні говоритимеш італійською з екскаваторами?
— З меблями.
— Меблі не говорять.
— Тому їм і потрібен перекладач.
Він обдумує це, крутячи в пальцях ґудзик. Лівою рукою. Потім киває й іде, не озираючись. Він ніколи не озирається. Я знаю, від кого це, і щоразу сподіваюся, що помиляюся.
На таксі до об'їзної йде третина сьогоднішнього гонорару. Я рахую це на світлофорі й вирішую не рахувати далі.
Натомість я повторюю слова. Це звичка: перед кожним синхроном я проганяю в голові словник теми, як спортсмен розминає суглоби. Шпон, impiallacciatura. Крайка, bordo. Фреза, пресування, вологість деревини. Калібрувальний верстат, calibratrice. Слова лягають одне до одного легко, без запинки, і я не одразу розумію чому.
Я вчила їх не в університеті. Я вчила їх на кухні, з чужих каталогів, бо чоловік, з яким я тоді жила, купував свій перший італійський верстат і не міг прочитати, що в ньому гарантійне, а що ні. Він тримав сторінку, я перекладала вголос, і він записував лівою рукою на берегах, перекручуючи аркуш майже догори дриґом.
Я не торкалася меблевої лексики чотири роки. Відмовлялася від таких замовлень, казала Лесі, що не моя тема. Вона лежить у мене в голові ціла, незаймана, як сервіз, який не дістають із шафи.
***
Того дня я прийшла з клініки з конвертом.
У конверті лежав знімок. Сірий, зернистий, зовсім незрозумілий, якщо не знати, куди дивитися. Лікарка обвела ручкою дві цятки. «Ось одне серце. А ось, бачите, друге». Я несла цей конверт через усе місто під пальтом, як несуть кошеня.
Дорогою я купила його улюблений сир і пляшку вина, якого мені вже не можна було. Придумала, як скажу. Покладу знімок на стіл, нічого не пояснюючи, і дивитимуся, як він шукає, де там що.
Я навіть знала, що він скаже. Він скаже: «Це що, погода над Карпатами?» А я скажу: «Майже. Це два циклони, які йдуть на нас у липні». І він спершу не зрозуміє слова «два», а потім зрозуміє, і в нього стане таке обличчя, як того разу, коли йому привезли перший верстат і він ходив довкола ящика, боячись відкрити.
Я репетирувала це в трамваї. Жінка навпроти дивилася на мене, бо я всміхалася у вікно.
Остап сидів на кухні. Не в кабінеті, не у вітальні. За столом, де ми снідали. Перед ним лежали папери й ручка. Ручка лежала ліворуч, бо він шульга й усе в нашому домі лежало ліворуч.
— Сідай, — сказав він.
Він не кричав. Якби він кричав, я б, може, щось пояснила. Але він говорив тим голосом, яким звільняв людей: тихо й остаточно.
На столі були фотографії. Я, кав'ярня, чужа рука на моєму плечі. І рахунок із готелю на моє ім'я, за ті дні, коли я казала, що їду до мами.
Я справді їздила до мами. Я справді сиділа в тій кав'ярні з чоловіком, і він справді поклав руку мені на плече. Це був мамин лікар. Він пояснював, скільки їй лишилося, а я просила нічого не казати Остапові, бо в нього горів контракт і він три тижні не спав.
У готелі я не була ніколи.
Усе це вміщалося у два речення. Я розтулила рота, щоб їх сказати.
— Не треба, — сказав Остап. — Я не хочу слухати, як ти це поясниш. Ти розумна, ти поясниш добре. Просто підпиши.
Я дивилася на нього й думала: п'ять років. П'ять років він знає, як я п'ю чай, як сплю, як брешу, що мені не холодно. І йому вистачило одного вечора й трьох фотографій.