Після розлучення. Двійня для колишнього

Глава 1. Два серця

Устим малює лівою.

Я помічаю це щоранку й щоранку роблю вигляд, що не помічаю. Він сидить за дитячим столиком, висолопивши язика, і веде фломастером жовту лінію через увесь аркуш. Ліва рука тримає фломастер. Права притискає папір.

— Це дорога, — пояснює він. — Нею їде тато-екскаватор.

— А мама-екскаватор є?

— Мама не екскаватор. Мама говорить італійською.

Зоряна тим часом намагається взути обидва чоботи на одну ногу. Їй три роки й чотири місяці, і вона вже знає, що світ улаштований неправильно, але його можна переконати.

До садочка двадцять хвилин. До виходу п'ятнадцять. Кава холоне на підвіконні, бо я поставила її туди, де не дістануть.

Кухня в нас шість метрів, і вікно дивиться на котельню. Зате тут тепло, а на підвіконні вміщаються три горщики з базиліком, який Зоряна поливає з такою ретельністю, що він живе всупереч усьому. Мій робочий стіл стоїть у кімнаті, між шафою й дитячим ліжком. Власне, це прасувальна дошка, опущена на найнижчу позначку. На ній ноутбук, два словники й навушники з мікрофоном, обмотані ізолентою там, де Устим перевіряв, чи вони гнуться.

Я перекладаю вночі. Удень я мама двох людей, які прокидаються о шостій і мають що сказати про кожну хвилину до восьмої вечора. Письмові замовлення годують нас рівно, без свят. Синхрон годує краще, але синхрон буває вдень, і щоразу це означає пані Стефу, таксі й рахунок у голові: скільки я заробила мінус скільки витратила, щоб заробити.

Телефон дзвонить, коли я воюю з другим чоботом.

— Ярино, рятуй. — Леся з бюро перекладів говорить так, ніби в неї горить стіл. — Синхрон, сьогодні, з одинадцятої. Італійці, меблеве обладнання, переговори на три години. Данило зліг із температурою.

— Лесю, в мене сьогодні письмовий. Сорок сторінок інструкції до преса.

— Потрійна ставка.

Я дивлюся на чобіт у своїй руці. Потім на куртку Устима, з якої він виріс іще в жовтні.

Потрійна ставка — це дві зимові куртки. Або куртка й чоботи. Або місяць садочка й борг за світло, який я переношу з листопада на грудень, як переносять важку сумку з руки в руку.

Сорок сторінок інструкції до преса почекають до ночі. Прес нікуди не втече.

— Хто замовник?

— Фабрика під Львовом. «Карпатський бук». Нова якась, я про них не чула. Адресу скину. І ще, Ярино. Там директор такий, що попередня перекладачка вийшла від нього в сльозах. Тому ти.

— Дякую за довіру.

— Це не довіра. Це статистика. Ти єдина, хто в нас не плаче.

Я не плачу. Це правда. Востаннє я дозволила собі це чотири роки тому, того вечора, коли поставила підпис.

У садочку Зоряна віддає виховательці свій рюкзак, як посол вірчі грамоти. Устим затримується в дверях.

— Мамо, а ти сьогодні говоритимеш італійською з екскаваторами?

— З меблями.

— Меблі не говорять.

— Тому їм і потрібен перекладач.

Він обдумує це, крутячи в пальцях ґудзик. Лівою рукою. Потім киває й іде, не озираючись. Він ніколи не озирається. Я знаю, від кого це, і щоразу сподіваюся, що помиляюся.

На таксі до об'їзної йде третина сьогоднішнього гонорару. Я рахую це на світлофорі й вирішую не рахувати далі.

Натомість я повторюю слова. Це звичка: перед кожним синхроном я проганяю в голові словник теми, як спортсмен розминає суглоби. Шпон, impiallacciatura. Крайка, bordo. Фреза, пресування, вологість деревини. Калібрувальний верстат, calibratrice. Слова лягають одне до одного легко, без запинки, і я не одразу розумію чому.

Я вчила їх не в університеті. Я вчила їх на кухні, з чужих каталогів, бо чоловік, з яким я тоді жила, купував свій перший італійський верстат і не міг прочитати, що в ньому гарантійне, а що ні. Він тримав сторінку, я перекладала вголос, і він записував лівою рукою на берегах, перекручуючи аркуш майже догори дриґом.

Я не торкалася меблевої лексики чотири роки. Відмовлялася від таких замовлень, казала Лесі, що не моя тема. Вона лежить у мене в голові ціла, незаймана, як сервіз, який не дістають із шафи.

***

Того дня я прийшла з клініки з конвертом.

У конверті лежав знімок. Сірий, зернистий, зовсім незрозумілий, якщо не знати, куди дивитися. Лікарка обвела ручкою дві цятки. «Ось одне серце. А ось, бачите, друге». Я несла цей конверт через усе місто під пальтом, як несуть кошеня.

Дорогою я купила його улюблений сир і пляшку вина, якого мені вже не можна було. Придумала, як скажу. Покладу знімок на стіл, нічого не пояснюючи, і дивитимуся, як він шукає, де там що.

Я навіть знала, що він скаже. Він скаже: «Це що, погода над Карпатами?» А я скажу: «Майже. Це два циклони, які йдуть на нас у липні». І він спершу не зрозуміє слова «два», а потім зрозуміє, і в нього стане таке обличчя, як того разу, коли йому привезли перший верстат і він ходив довкола ящика, боячись відкрити.

Я репетирувала це в трамваї. Жінка навпроти дивилася на мене, бо я всміхалася у вікно.

Остап сидів на кухні. Не в кабінеті, не у вітальні. За столом, де ми снідали. Перед ним лежали папери й ручка. Ручка лежала ліворуч, бо він шульга й усе в нашому домі лежало ліворуч.

— Сідай, — сказав він.

Він не кричав. Якби він кричав, я б, може, щось пояснила. Але він говорив тим голосом, яким звільняв людей: тихо й остаточно.

На столі були фотографії. Я, кав'ярня, чужа рука на моєму плечі. І рахунок із готелю на моє ім'я, за ті дні, коли я казала, що їду до мами.

Я справді їздила до мами. Я справді сиділа в тій кав'ярні з чоловіком, і він справді поклав руку мені на плече. Це був мамин лікар. Він пояснював, скільки їй лишилося, а я просила нічого не казати Остапові, бо в нього горів контракт і він три тижні не спав.

У готелі я не була ніколи.

Усе це вміщалося у два речення. Я розтулила рота, щоб їх сказати.

— Не треба, — сказав Остап. — Я не хочу слухати, як ти це поясниш. Ти розумна, ти поясниш добре. Просто підпиши.

Я дивилася на нього й думала: п'ять років. П'ять років він знає, як я п'ю чай, як сплю, як брешу, що мені не холодно. І йому вистачило одного вечора й трьох фотографій.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше