1. Розділ. Тиша перед бурею.

— Лаєр! Чорт би тебе забрав, до мене — негайно! — пролунав грім голосу мого шефа з його кабінету.

В офісі запала тиша, така густа, що здавалося — повітря стало важчим. Усі погляди, як за командою, звернулися до мене. Хтось підняв брови, хтось зупинив пальці на клавіатурі, а один з колег лише скрушно похитав головою.

— А я ж тобі казав, що йому це не сподобається, — тихо прошепотів мій напарник, схилившись до мого столу. Його голос був спокійний, але з нотками "я ж попереджав".

Я відчув, як шия обливається теплом — не від сорому, а від передчуття. Щось пішло не так. І далі все лише гірше.

Було вже за десяту, коли я нарешті зберіг останній файл і вимкнув монітор. У кабінеті залишилось лише моє відображення в чорному екрані — бліде, виснажене, з порожніми очима. Я виглядав так, ніби не працював, а воював.

Офіс давно спорожнів. Лише лампи над виходом ще блимали, сиплячи на підлогу тьмяне жовте світло. Я взяв куртку, сумку, натягнув капюшон і вийшов.

Назовні одразу вдарило холодом. Повітря було густе, важке, з присмаком вологи, ніби осінь забула, що ще серпень. Місто мовчало — незвично глибоко. Навіть машини не гули.

Вулиці були майже порожні. Тільки одинокі силуети людей де-не-де сновигали під ліхтарями, які потріскували від напруги.

Я йшов знайомим маршрутом, але цього разу кожен крок здавався довшим. Асфальт стогнав під ногами, будинки дивилися на мене чорними вікнами, мов затаїлися.

Десь у дворі затріщав звук — ніби хтось перекинув металевий бак. Я зупинився. Поглянув у бік, але в темряві не було нічого, окрім рухомих тіней.

Затягнув капюшон нижче. Серце билося швидше — не від страху, а від того дивного відчуття, що щось у повітрі... змінилось.

Це була не просто втома. Це була тиша, яка щось приховує.

Я зупинився на мості через канал. Зазвичай вода блищала, відбиваючи вогні міста. Та зараз вона була темною, мов нафта, і не рухалась. Мертва.

Я подивився вгору. Небо. Чорне, без зірок. І серед темряви — щось… щось рухалося. Маленька цятка. Сяйво. Метеор? Такий повільний?

Я скрутив губи і пішов далі, не відводячи погляду.

«Прокляті пророцтва…» — подумав я. — «Люди завжди щось вигадують. Кінець світу, демонів, падіння…»

Але щось у тому сяйві змусило мене холодно здригнутись.

Світ змінювався. І я йшов додому, навіть не здогадуючись, що цей світ більше ніколи не буде тим самим.

Було майже за десяту вечора, коли я нарешті зібрав свої речі. Тіло гуділо від втоми, а голова, здавалося, наливалась свинцем. Я не просто закривав ноутбук — я ховав туди весь цей день, сподіваючись, що завтра він не просочиться назад.

Порожній офіс зустрів мене звуками: глухе дзижчання ламп, тихе клацання якихось серверів у кімнаті поряд. Занадто тихо, щоб не здавалося підозрілим. Занадто голосно, щоб забутися.

Вийшов надвір.

Ніч.
Місто здалося чужим. Під ногами виблискувала волога бруківка, ніби світло від ліхтарів лишалося там навмисне — щоб хоч щось виглядало живим.

Я повільно йшов знайомим маршрутом, спускаючись сходами до зупинки.

Вуличний шум уже вщух. Кілька пізніх автобусів промайнули повз, і навіть вони видавалися втомленими.

У крамницях ще блищали вітрини, але безлюдність робила їх схожими на акваріуми.

Люди поверталися додому. Усі — крім мене. Я не відчував, що йду додому. Я просто йшов.

Іноді втома не в тому, щоб стояти на ногах — а в тому, щоб знати, навіщо.

У кишені вібрував телефон. Повідомлення від брата: "Ти скоро?"
Він ще не спить. Мабуть, чекає. Він завжди чекає.

Так, скоро, — набрав я, не відправив. Подумав. Стер. Відклав назад у кишеню.

Я не знав, що відповісти.

Нарешті, за пів години важкого кроку, я дістався додому.

Наш дім стояв на околиці великого містечка, яке колись було живим і галасливим, а тепер усе більше нагадувало острів серед дикої тиші. Люди тікали сюди з мегаполісів — втомлені, виснажені, знесилені метушнею, вони шукали спокою. І знаходили його тут.

Вузькі дороги, старі дерев’яні паркани, запах свіжої землі та дощу. У цих краях не гули машини, не лунала реклама з вікон, не тиснула маса тіл у метро. Тут життя текло повільно. Може, навіть занадто.

Наш будинок стояв між високими деревами — наче притулився до них, ніби сам був частиною лісу. Темний силует, знайомий до болю, із задумившими вікнами і світлом, що просочувалося крізь щілини штор.

Я зупинився на кілька секунд перед хвірткою. Подивився вгору. Ніч тут була інакшою — не така, як у місті. Темніша, щільніша. І тиша… така справжня, така щира, що аж боліла в вухах.

Тут ми жили.

Наодинці з природою.
Наодинці з собою.
І, як здавалося останнім часом, наодинці з чимось більшим.

Я зайшов у дім, навіть не знімаючи куртки, кинув сумку в кут і ледве дійшов до кімнати. Упав на ліжко, наче хтось вимкнув живлення в моєму тілі. М'язи горіли, очі пекли. У голові гуділо — не думки, а порожнеча.

Не встиг я і нормально заплющити очі, як у дверях з’явився знайомий силует. Маленькі босі ноги — легкий топіт по дерев’яній підлозі.

— Лаєр, Лаєр! Йдемо грати! — збуджено вигукнув Рон, мій молодший брат. В очах — очікування, у голосі — щирість, яка завжди обеззброює.
— Ти ж обіцяв...

Я зітхнув, не підіймаючись.
— Рон... ні. Сьогодні не зможу. Я занадто сильно забігався на роботі. Вибач.

Він зупинився. Маленьке тіло ніби стиснулось.
— Але ж ти обіцяв… — промовив уже тихіше, з ноткою розчарування, яка боліла більше за будь-які слова.

— Я тебе розумію, малий. Правда. Але давай іншим разом, добре?

Його очі опустились. Плечі впали. Він кивнув і мовчки вийшов із кімнати, не зачинивши двері.

Я лишився лежати, вдивляючись у стелю. Відчував провину. Але тіло було важчим за совість.

Завтра буде ще одна розмова з шефом. Ще одна битва за своє місце. Ще один день, у якому не залишиться часу на Рона.