Дивні відчуття

Розділ

Уже третій день я працюю як проклята.

Зранку — кава, робота, дзвінки, зустрічі, документи. Увечері — ще трохи роботи, аби тільки не залишатися наодинці зі своїми думками.

Але, як би я не намагалася завалити себе справами, думки все одно знаходили мене.

Денис.

Не знаю, що змінилося за останні кілька днів. Ніби нічого особливого не сталося. Він не сказав мені нічого нового, я не зробила нічого такого, що могло б усе перевернути. Але мій стан чомусь змінився.

Не можу сказати, що став гіршим.

Але й кращим — точно ні.

Я просто зависла десь посередині.

Не можу до кінця розібратися в собі, не те що в наших стосунках. У тому, що між нами було. У тому, що залишилося зараз.

Можливо, я взагалі не мала права про це думати.

Особливо тепер.

Бо в Дениса є Марта.

Його наречена.

Та сама жінка, з якою він, очевидно, бачить своє майбутнє.

А я маю просто прийняти це.

Саме тому я й працювала. Щоб не думати.

І, можливо, це навіть працювало б, якби того вечора я не зайшла до супермаркету.

Я саме стояла біля полиці з кавою, розглядаючи упаковки так уважно, ніби від мого вибору залежала доля людства, коли почула за спиною знайомий голос.

— Емілія?

У мене всередині все завмерло.

Я повільно обернулася.

Денис.

І поруч із ним — Марта.

Вони стояли разом, і ця картина чомусь боляче вдарила по мені. Нічого особливого. Звичайна пара у звичайному супермаркеті. Марта тримала його за руку, а Денис дивився на неї з тією легкою усмішкою, яку я колись знала надто добре.

— Привіт, — змусила себе усміхнутися я.

— Яка несподівана зустріч, — сказала Марта. — Ти сама?

— Так.

— Ми теж ненадовго за покупками, — відповіла вона, а потім раптом оживилася. — До речі, ми збиралися після цього пройтися магазинами. Мені потрібно дещо з одягу вибрати.

Я вже хотіла попрощатися, але Марта несподівано подивилася на мене.

— А ти не хочеш із нами?

Я завмерла.

— З вами?

— Так. Чому ні? Погуляємо, подивимося щось. Я давно хотіла з тобою нормально поговорити.

Я машинально перевела погляд на Дениса.

Він мовчав.

Лише дивився на мене.

І я не могла зрозуміти, що саме бачу в його очах.

— Якщо ви не проти…

— Я тільки за, — усміхнулася Марта.

Так я опинилася поруч із ними.

Перші пів години все було майже нормально.

Марта говорила про сукні, взуття, якісь нові колекції. Я відповідала, іноді жартувала. Денис переважно мовчав, але час від часу долучався до розмови.

Я намагалася поводитися природно.

Ніби ми не мали минулого.

Ніби він не був людиною, про яку я останні три дні намагалася не думати.

Ніби його рука, що час від часу торкалася руки Марти, мене зовсім не хвилювала.

А потім Марта запропонувала зайти ще в один магазин.

Денис залишився біля входу, відповідаючи на телефонний дзвінок, а ми з Мартою пішли між рядами.

Я розглядала светри, коли почула її голос:

— Еміліє, можна тебе дещо запитати?

Я повернулася.

— Звісно.

Вона кілька секунд мовчала, ніби підбирала слова.

А потім прямо подивилася мені в очі.

— Скажи, будь ласка… що між вами насправді було колись?

Я кліпнула.

— Між ким?

Марта ледь помітно всміхнулася.

— Між тобою і Денисом.

Я зробила вигляд, що не розумію, про що вона говорить.

— Не знаю, що ти маєш на увазі. Ми ж були друзями.

— Саме це я й чула від нього.

Її голос залишався спокійним.

Навіть надто спокійним.

— Не знаю, завжди Денис говорив, що ви були найкращими друзями, — продовжила вона. — Але коли я вас побачила от двох… мені здається, що між вами було набагато більше, ніж дружба.

Я відчула, як у грудях стає важче дихати.

— Це так чи ні?

Я мовчала.

Десь за стіною магазину почувся голос Дениса. Він уже закінчив розмову.

Ще кілька секунд — і він мав повернутися.

А я стояла навпроти його нареченої й розуміла, що зараз від мене залежить набагато більше, ніж просто відповідь на незручне запитання.

Бо іноді найважче — не сказати правду.

Найважче — вирішити, чи має інша людина право її знати.

— Між нами, можливо, колись була якась дитяча симпатія, — нарешті сказала я, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Але точно більше, ніж дружба, у нас не вийшло. Тому… якось так.

Я сама майже повірила у власні слова.

Майже.

Марта нічого не відповіла.

Просто кілька секунд дивилася на мене, а потім кивнула.

— Зрозуміло.

Лише два слова.

Але чомусь після них мені стало ще некомфортніше.

Ми повернулися до Дениса й продовжили ходити магазинами, ніби нічого не сталося. Марта розглядала одяг, приміряла кілька речей, питала мою думку. Я відповідала, усміхалася, навіть жартувала.

Але тепер я постійно ловила на собі її погляд.

Не прямий.

Не настирливий.

Проте якийсь підозрілий.

Наче вона вже не просто слухала мої слова, а намагалася знайти в них те, чого я не сказала.

Я не знала, чи справді це було так, чи це лише моя уява.

Та відчуття не зникало.

Навіть Денис кілька разів дивився на мене так, ніби хотів щось сказати.

Але не сказав.

Можливо, це й було на краще.

Коли ми нарешті вийшли з торгового центру, вже починало сутеніти.

— Було дуже приємно з тобою погуляти, — сказала Марта.

— Мені теж, — відповіла я.

Вона підійшла до мене й несподівано обійняла.

Я на секунду розгубилася, але теж обійняла її.

— Бережи себе, — тихо сказала вона.

— Ти теж.

Потім вона повернулася до Дениса.

Вони обійнялися, і я відвела погляд.

Не хотіла бачити.

Не хотіла думати.

Але все одно почула його тихий голос.

— Я був радий тебе бачити.

Не знаю, чи сказала йому щось Марта у відповідь.

Я вже йшла до своєї машини.

Мені хотілося якнайшвидше опинитися вдома.