Розмова якої не вистачало

Наша зустріч закінчилася на досить хорошій ноті.

Якщо чесно, мені дуже сподобалася команда Дениса. Усі такі стримані, розумні й чіткі. Якщо в них виникали запитання, вони їх ставили. Якщо мали якісь пропозиції — не боялися їх висловлювати, аргументувати й відстоювати. Як на мене, це дуже хороша риса для команди.

Вони уважно вислухали мої враження та пропозиції й уже в процесі обговорення зважували всі «за» і «проти». Це не було просто формальне вислуховування — вони справді включалися в діалог, думали, аналізували. І це мені сподобалося.

У якийсь момент усі почали збиратися. Один за одним вони розійшлися, і офіс поступово спорожнів.

А я, як завжди, залишилася допізна.

Мені потрібно було розкласти все по папках, розібратися з деякими питаннями, щось для себе занотувати й остаточно скласти в голові картину того, що відбулося. Я вже звикла залишатися після всіх. Коли навколо ставало тихо, думки ніби теж ставали на свої місця.

Двері в мого кабінету були відчинені — у компанії й так давно вже було тихо.

І саме тому я одразу почула важкі кроки.

Я завмерла на секунду.

Чомусь інтуїція підказала мені, що це не просто хтось забув щось забрати. Мені здалося, що дехто ще не висловив усіх своїх претензій і повернувся саме для того, щоб сказати їх тепер, коли навколо вже нікого немає.

І я не помилилася.

За кілька хвилин Денис уже стояв у мене на порозі.

— Що, були якісь претензії, які ти боявся висловити перед усіма?

— Та ні, — він усміхнувся. — Ти ж знаєш, якби були претензії, я б їх висловив.

Я відклала те, що тримала в руках, і подивилася на нього уважніше.

— Тоді навіщо повернувся?

Він на мить замовк.

— Я просто прийшов, щоб ми згадали…

Він ніби сам не знав, як правильно сформулювати думку.

— Точніше, я просто повернувся, щоб отак посидіти з тобою в дружній атмосфері, поговорити. Все ж таки ми давно не бачилися.

Я не очікувала почути саме це.

Після всіх ділових розмов, аргументів, пропозицій і стриманих поглядів раптом залишилося щось зовсім інше. Просте. Майже буденне.

— Давай сходимо кудись на каву? — запропонував він. — Чи тобі вже пізно для кави?

Я на мить задумалася.

— Знаєш, чомусь нікуди не хочеться йти. Але я все ж таки голодна. Якби ти тільки що про це не згадав, можливо, я б протрималася ще годинку.

— Тоді давай замовимо сюди. Я знаю один хороший ресторан. Він якраз навпроти й досить швидко доставляє їжу.

Я усміхнулася.

Офіс уже давно спорожнів. За вікнами вечір повільно змінював день, папки на столі чекали свого порядку, а всі робочі питання раптом перестали здаватися такими важливими.

Залишилися тільки ми.

І вечір, який я зовсім не планувала проводити саме так.
 

За смачною вечерею ми згадували колишні часи.

Спочатку говорили про якісь дрібниці — сміялися, пригадували кумедні ситуації, людей, з якими колись перетиналися, наші безкінечні розмови й ті моменти, які тоді здавалися звичайними, а тепер, через стільки часу, чомусь набули зовсім іншого значення.

І в якийсь момент я поставила питання, яке турбувало мене давно.

Насправді — завжди.

Я задавала його собі ще тоді, коли Дениса не було у Львові. А особливо часто думала про це після того, як він повернувся.

Чому ми так різко перестали спілкуватися?

Я довго прокручувала в голові різні варіанти. Шукала причину в собі, у ньому, в обставинах. Але щоразу приходила до одного й того самого: я теж не зробила нічого, щоб наше спілкування продовжилося.

Ніби в якийсь момент ми просто одночасно перестали тягнутися одне до одного.

Я нарешті наважилася запитати:

— Чому ми так різко перестали спілкуватися?

Денис задумливо хмикнув і на кілька секунд замовк.

— Теж про це думав, — нарешті сказав він.

Я подивилася на нього.

— Ну так. Все ж таки ми кожного дня були разом. Кожного дня щось обговорювали, вирішували якісь питання, кудись ходили. А тут в один момент — просто так. Ніби нас вимкнули. Що сталося?

Денис відвів погляд.

Я чекала.

— Можливо, тоді в нас просто не було спільних інтересів, — тихо сказав він. — Можливо, в кожного були свої амбіції. Можливо, ми взагалі були трохи дивними.

Я ледь усміхнулася.

— Трохи?

Він теж усміхнувся, але ненадовго.

— Але все одно… знаєш, мені не вистачало такого друга, як ти.

Я перестала усміхатися.

Денис провів поглядом по столу, ніби підбирав слова.

— Просто в якийсь момент я ніби загубив якусь частинку пазла. Людину, якій міг розповісти все. Свої тривоги, проблеми, переживання, мрії… Навіть якісь абсолютно безглузді речі, які не розкажеш кожному.

Він зробив паузу.

— А ти просто зникла. Переїхала — і все.

Я мовчала.

— Були моменти, коли я навіть хотів тобі подзвонити, — продовжив він. — Але потім ставив собі питання: а, можливо, я тобі не потрібен? Можливо, тобі вже потрібно щось інше. Інше життя, інші люди.

Він нарешті подивився на мене.

— Все ж таки такого зануду, як я, ще треба пошукати.

Я тихо засміялася.

Але всередині чомусь стало зовсім не смішно.

Бо раптом виявилося, що весь цей час питання, на яке я не могла знайти відповідь, мучило не лише мене.

Він теж його носив у собі.

Ми просто обоє мовчали.

Деякий час ми вечеряли мовчки. Кожен, здається, думав про своє. Його слова все ще крутилися в моїй голові, і я не знала, що на них відповісти.

А тоді вирішила згадати про Марту.

— Знаєш, коли ти щойно сказав про пазл… Ти ж його знайшов.

Денис підняв на мене очі.

— Знайшов набагато краще, — продовжила я з легкою усмішкою. — Тому що це твоя кохана жінка.

Я на мить замовкла, підбираючи слова.

— Вона справді хороша. Мені вона дуже сподобалася. І, якщо чесно, вона повна твоя протилежність.

Денис усміхнувся.

— Вона така життєрадісна, емоційна… Така відкрита. Я навіть не знаю, як правильно її описати. Просто вона мені одразу припала до душі.