Межа між минулим і теперішнім

З такою завантаженістю на роботі дні пролітали швидше, ніж я встигала це усвідомити. Але, мабуть, саме в цьому й була моя стабільність: робота — дім, дім — робота.

Від нашої вечері з Денисом і Мартою минув уже тиждень. Я досі пам’ятала, що пообіцяла Марті показати їй Львів, але останні кілька днів ледве знаходила час навіть на те, щоб спокійно випити гарячу каву.

Проєкт набирав обертів.

За цей тиждень ми з Денисом кілька разів зідзвонювалися, уточнювали технічні деталі, погоджували правки, сперечалися через дрібниці, які для нас обох чомусь завжди виявлялися зовсім не дрібницями.

Сьогодні ж мала відбутися перша повноцінна презентація концепції для його команди.

Я ще на початку тижня запропонувала надіслати матеріали заздалегідь — презентацію, креслення, рендери, усе в одному PDF-файлі.

На що Денис лише пирхнув у слухавку:

— Ні.

— Що означає «ні»?

— Означає, що жодних PDF.

— А як тоді?

— Я приїду до вас в офіс.

— Денисе, це дві години дороги.

— І що?

— Ми можемо обговорити все онлайн.

— Не можемо.

— Чому?

— Бо я хочу чути людей, які це створювали, а не дивитися на картинки в листі.

Я тоді лише похитала головою, хоча він цього, звісно, не бачив.

— Ти ж розумієш, що це звучить як поганий привід просто вирватися з офісу?

— Можливо.

— І який із двох варіантів правильний?

На тому кінці дроту кілька секунд було тихо.

— Обидва.

Після цих слів він попрощався, залишивши мене саму усміхатися в порожньому кабінеті.

Сьогодні він мав приїхати разом із двома провідними інженерами свого проєкту. З мого боку на зустрічі будуть головний архітектор, керівник відділу візуалізації, аніматор і я.

Я поглянула на годинник.

До початку залишалося трохи більше десяти хвилин.

Саме час перевірити, чи готова переговорна. І, знаючи Дениса, морально налаштуватися до першої великої суперечки щодо того, що для нього «технічно правильно», а для мене — «естетично необхідно».

Я ще раз пробіглася поглядом по переговорній.

Великий екран уже світився заставкою презентації, на столі лежали роздруковані плани, поруч стояли пляшки з водою та чашки для кави. Усе мало свій порядок, і саме це трохи заспокоювало.

— Еміліє Ростиславівно, — визирнула у двері моя помічниця Оксана. — Ваші гості вже приїхали.

— Проведи їх, будь ласка, сюди.

Я закрила ноутбук і вдихнула на повні груди.

За мить двері відчинилися.

Першим зайшов Денис, як завжди, зі спокійним виразом обличчя. За ним — двоє чоловіків приблизно його віку. Один високий, кремезний, із короткою бородою, інший — худорлявий, у тонких окулярах і з планшетом, який, здавалося, вже став продовженням його руки.

— Доброго дня, — привіталася я.

— Доброго, — відповів Денис. — Знайомтеся. Це Максим, головний конструктор проєкту, а це Артем — керівник відділу автоматизації.

Ми обмінялися рукостисканнями.

— А це, — повернулася я до своєї команди, — Назар, наш головний архітектор, Ірина — керівниця відділу візуалізації, Андрій — аніматор, який відповідатиме за презентаційний ролик.

Кілька хвилин пішло на знайомство, після чого всі зайняли свої місця.

Я відкрила презентацію.

— Отже, пропоную почати із загальної концепції.

На екрані з’явилося перше зображення.

— Ми відмовилися від класичної демонстрації будівель. Наше завдання — показати не просто комплекс, а те, як він функціонуватиме.

Я натиснула кнопку.

Камера плавно “пролетіла” над територією майбутнього підприємства.

Навіть у вигляді чорнової анімації це виглядало переконливо.

Максим уважно вдивлявся в екран.

— Гарно…

— Поки що лише основа, — відповіла Ірина. — Деталізація буде значно глибшою.

Денис мовчав.

І це мене насторожувало.

Я добре пам’ятала: якщо він мовчить, значить, або йому дуже подобається, або він уже знайшов десять недоліків.

На третьому слайді він нарешті озвався.

— Зупини, будь ласка.

Я поставила презентацію на паузу.

— Ось тут.

Він підвівся й підійшов до екрана.

— Якщо камера заходить із цього боку, вона покаже технічний майданчик.

— Так.

— А він інвесторам не потрібен.

Я схрестила руки.

— Зате він додає масштабу.

— Але забирає увагу.

— Не погоджуюся.

— Чому?

— Бо люди мають відчути реальні розміри комплексу.

Максим уже відкрив було рота, але Денис жестом попросив його зачекати.

— Добре, тоді покажи мені, як ти збираєшся перевести погляд глядача з майданчика на адміністративний корпус.

Я усміхнулася.

Саме цього питання й чекала.

— Андрію.

Наш аніматор натиснув кілька клавіш.

Камера плавно змінила траєкторію.

Сонячне світло ковзнуло скляним фасадом адміністративної будівлі, і погляд природно перейшов до центральної площі комплексу.

У переговорній запанувала коротка тиша.

— Гарний хід, — першим сказав Артем.

Максим кивнув.

— Справді непогано.

Я перевела погляд на Дениса.

Він ще кілька секунд мовчав.

Потім усміхнувся.

— Добре. Тут я програв.

— Запишіть це десь, — не втрималася я. — Таке трапляється рідко.

Усі тихо засміялися.

— Не поспішай радіти, — спокійно відповів Денис, повертаючись на своє місце. — Попереду ще сорок сім слайдів.

— От тепер я впізнала тебе.

Розмова поступово ставала жвавішою.

Інженери уточнювали технічні моменти, дизайнери пропонували рішення, хтось робив нотатки, хтось уже сперечався щодо матеріалів фасаду.

Я на мить відволіклася від екрана й поглянула на присутніх.

Дивно.

Ще тиждень тому це були дві окремі команди.

А зараз складалося враження, ніби вони працювали разом уже не перший місяць.

І, мабуть, саме так починаються справді хороші проєкти.

— Пропоную зробити десятихвилинну перерву, — сказала я, закриваючи ноутбук. — А потім перейдемо до інтер’єрів і лабораторій.