Вечеря на трьох

— Сподіваюся, я не дуже вас відволікла? — усміхнулася дівчина, переводячи погляд із Дениса на мене.

— Зовсім ні, — відповів Денис, підводячись. — Ми якраз закінчили найсерйознішу частину.

Він обійшов стіл і легко поцілував її в щоку.

Цей жест був таким природним, що я мимоволі відвела погляд.

— Еміліє, знайомся. Це Марта.

Дівчина простягнула мені руку.

— Дуже приємно нарешті познайомитися. Я вже стільки про вас чула, що мені здається, ніби ми давно знайомі.

Я усміхнулася й потиснула її долоню.

— Сподіваюся, Денис не встиг наговорити нічого страшного.

Марта тихо засміялася.

— Якщо чесно, то більшість історій була про те, як ви постійно сперечалися.

Я перевела погляд на Дениса.

— Серйозно?

Він невинно знизав плечима.

— Я нічого не вигадав.

— Не вигадав? А хто одного разу три дні зі мною не розмовляв через те, що я назвала твого робота консервною банкою?

— Бо він був схожий на консервну банку, — пирхнула Марта.

Денис обурено подивився спочатку на неї, потім на мене.

— Ось бачиш? Уже двоє проти одного.

— Ми ще навіть не почали дружити, — усміхнулася Марта.

— А вже змова, — похитав головою Денис.

Я не втрималася від сміху.

Напруга, яка незрозуміло звідки з’явилася в мене перед знайомством, розтанула буквально за кілька хвилин.

Марта виявилася зовсім не такою, як я несвідомо собі уявляла.

Вона не поводилася насторожено.

Не оцінювала мене.

Не намагалася показати, що вона тут “наречена”.

Просто була собою.

Офіціант приніс меню, і поки ми визначалися із замовленням, розмова плавно перейшла на зовсім інші теми.

— Денис казав, що ви відкрили власну студію ще кілька років тому, — звернулася до мене Марта.

— Уже майже шість.

— І одразу настільки успішно?

Я похитала головою.

— Якби. Перші два роки були дуже непростими. Були моменти, коли мені здавалося, що простіше все закрити й піти працювати в якусь компанію.

— Але не здалися, — усміхнулася вона.

— Напевно, занадто вперта.

— Це правда, — одразу підтвердив Денис.

— Тебе взагалі ніхто не питав.

— Я свідок.

— Ненадійний.

— Зате з дитинства.

Марта розсміялася.

— Мені подобається, як ви спілкуєтеся.

Я трохи здивовано підняла брови.

— Чому?

— Бо зараз дуже рідко зустрінеш людей, які знають одне одного так давно. У вас навіть жарти якісь… домашні.

Ми з Денисом переглянулися.

Мабуть, вона мала рацію.

Були речі, які не потрібно було пояснювати.

Достатньо було одного слова або погляду.

— До речі, — раптом сказав Денис, — пам’ятаєш свій альбом із вирізками?

Я застогнала.

— Ні… тільки не це.

— Саме це.

Марта зацікавлено нахилилася вперед.

— Що за альбом?

— У неї їх було штук десять, — із серйозним виглядом відповів Денис.

— Дванадцять, — автоматично виправила я.

Він переможно всміхнувся.

— Бачиш? Вона навіть зараз пам’ятає.

— Бо ти постійно плутаєш цифри.

— Добре, дванадцять.

— Уже краще.

Марта переводила погляд із мене на Дениса, ледве стримуючи сміх.

— І що було в тих альбомах?

— Усе, — відповіла я. — Інтер’єри, сукні, кольорові палітри, фасади будинків… Усе, що мені здавалося красивим.

— А ще вона могла годинами розповідати, чому один відтінок бежевого кардинально відрізняється від іншого, — додав Денис.

— Вони й справді різні.

— Для тебе.

— Для всіх нормальних дизайнерів.

— От бачиш, — усміхнувся він до Марти. — Я це слухав років п’ять.

— І що найцікавіше, — сказала я, — ти завжди слухав.

Він на мить замовк.

— Бо мені було цікаво.

Це прозвучало так просто, що Марта навіть не звернула уваги.

А я раптом згадала, скільки людей колись сміялися з моїх захоплень.

І лише він ніколи цього не робив.

Марта, ніби відчувши, що розмова стала трохи серйознішою, одразу повернула її в жарт.

— А Денис розповідав, що в дитинстві постійно щось розбирав.

Я голосно засміялася.

— Постійно?

— Це ще м’яко сказано, — зітхнула я. — Він одного разу приніс до школи будильник.

— Уже цікаво.

— На великій перерві він вирішив показати мені, як той працює.

— І?

— Через десять хвилин від будильника залишилися тільки гвинтики.

Марта розсміялася.

— А зібрати назад?

— Не зміг, — одночасно відповіли ми з Денисом.

Ми переглянулися й знову засміялися.

— Зате я зрозумів, чому він дзвенів.

— Денисе, це був будильник.

— Науковий інтерес.

— Твої батьки були в захваті.

— Не дуже.

Марта вже сміялася настільки щиро, що привернула увагу людей за сусіднім столиком.

— Тепер я розумію, чому ви так швидко знайшли спільну мову, — сказала вона, витираючи кутик ока. — Один постійно щось ламав, інша — рятувала красу світу.

— Приблизно так і було, — погодилася я.

І вперше за весь вечір зловила себе на думці, що мені дуже легко поруч із цією дівчиною.

Не було жодного відчуття суперництва.

Навпаки.

Мені хотілося, щоб вона сміялася ще.

Бо її сміх був таким самим щирим, як і її усмішка.

Поступово вечеря перестала бути схожою на ділову зустріч.

Ноутбук давно лежав закритий біля мене, креслення повернулися до папки Дениса, а на столі з’явилися десерти, які ніхто не поспішав куштувати, бо розмова виявилася значно цікавішою.

— До речі, — задумливо промовила Марта, — мені здається, у кожної людини є такий друг із дитинства, з яким можна не бачитися роками, а потім продовжити розмову так, ніби минув лише день.

Я усміхнулася.

— Напевно, так і є.

— У нас саме так, — підтвердив Денис. — Коли я зайшов до неї в кабінет, мені здалося, що зараз вона дістане лінійку й почне сваритися, бо я знову поклав щось не туди.

— Не перебільшуй.

— Зовсім ні.

— Я не сварилася.

— Ти мовчки дивилася.