Розділ 2. Чужі правила

Ліорія вирішила, що ненавидить цей проєкт.

Ні, не саму будівлю. Навпаки, вона була прекрасною у своїй старості: високі стелі, масивні двері, потріскана ліпнина й цегляні стіни, які приховували історії кількох поколінь.

Проблема полягала в людині, яка відповідала за її відновлення.

Еліан.

Саме через нього Ліорія вже о пів на дев’яту ранку сиділа перед ноутбуком, втретє перечитуючи технічне завдання, і подумки добирала слова, якими могла б описати його характер. Жодне з них не було достатньо пристойним.

Телефон завібрував. Телефонувала Міра.

— Ну що, жива? — пролунало замість привітання.

— Поки що так.

— Судячи з голосу, хтось уже встиг зіпсувати тобі ранок.

— Якщо я скажу його ім’я, ти перестанеш ставити дурні запитання?

— Еліан?

Ліорія заплющила очі.

— Ненавиджу тебе.

— А мене за що? Це ж не я зіпсувала тобі життя.

— Міро!

— Усе, мовчу. Просто не влаштуй там убивство. Тобі ще проєкт здавати.

— Я не збираюся нікого вбивати. Я просто хочу працювати з нормальною людиною.

— Тоді тобі точно не туди.

Ліорія скинула виклик, не стримавши короткого сміху.

Принаймні хтось іще мав почуття гумору.

Вона зібрала документи, взяла пальто й вийшла з квартири. Сьогодні їй належало представити перший варіант планування. І цього разу вона не дозволить Еліану відмахнутися від її пропозицій двома словами.

Хай спробує.

О дев’ятій ранку Ліорія вже була в тимчасовому офісі на території будівлі.

Еліан стояв біля столу, розмовляючи з технічним керівником. Темна сорочка, закочені рукави, зосереджений погляд — жодної зайвої деталі. Навіть виглядав так, ніби його дратувала сама необхідність дихати одним повітрям з іншими людьми.

Ліорія поклала папку на стіл.

— Доброго ранку.

Еліан кинув на неї короткий погляд.

— Запізнилася на три хвилини.

Вона подивилася на годинник.

— На моєму годиннику рівно дев’ята.

— Тоді налаштуй його.

— А ти налаштуй свій характер. Хоча б на мінімально прийнятний рівень.

Технічний керівник раптом дуже зацікавився паперами в руках.

Еліан повільно повернувся до Ліорії.

— Ти прийшла працювати чи розважати присутніх?

— Я прийшла працювати. Але ти так наполегливо провокуєш мене, що я починаю підозрювати, ніби це частина твоїх обов’язків.

— Тоді тобі варто навчитися ігнорувати зайве.

— Почни з себе. Буде чудовий приклад.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша.

Еліан забрав папку зі столу й відкрив її.

— Починаємо. У мене немає часу на твої витівки.

— А в мене немає часу на твої комплекси, але ось ми тут.

— Ліоріє, ще одне слово…

— Що? Виженеш мене? Не затвердивши проєкт, який сам же й замовив?

Він підняв очі.

— Ти надто багато говориш.

— А ти надто мало думаєш, перш ніж відкривати рота. У кожного свої недоліки.

Технічний керівник тихо кашлянув.

— Може, перейдемо до планування?

— Нарешті розумна пропозиція, — сказала Ліорія, сідаючи.

Еліан нічого не відповів. Лише перегорнув сторінку з таким виглядом, ніби вже пошкодував про кожне рішення, яке привело його до цієї зустрічі.

Перші двадцять хвилин минули відносно спокійно.

Ліорія пояснювала свої рішення, показувала креслення й аргументувала, чому старі елементи інтер’єру варто зберегти. Вона говорила впевнено, чітко й по суті.

Еліан слухав, час від часу роблячи позначки.

Коли вона закінчила, він закрив папку.

— Ні.

Ліорія завмерла.

— Перепрошую?

— Цей варіант не підходить.

— Ти хоча б слухав, що я говорила?

— На жаль.

Вона повільно вдихнула.

— Чудово. Тоді поясни, що саме не підходить.

— Занадто багато робіт. Зайві витрати. Затримка графіка.

— Усе це можна розрахувати.

— Мені не потрібні додаткові розрахунки. Мені потрібен результат у визначений термін.

— Тоді навіщо ви найняли дизайнера? Можна було просто замалювати всі стіни білим і назвати це реконструкцією.

Еліан сперся долонями на стіл.

— Ти закінчила?

— Ні, я тільки починаю.

— Тоді починай мовчки.

Ліорія недовірливо засміялася.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Слухай, я розумію, що тобі подобається роздавати накази. Напевно, це єдина можливість відчути себе важливим.

— А я розумію, що тобі подобається сперечатися. Мабуть, інакше ніхто не звертає на тебе уваги.

Усмішка зникла з її обличчя.

На мить їй захотілося відповісти чимось настільки ж болючим. Але вона лише вирівняла аркуші на столі.

— Обговорюй мою роботу, Еліане. На особисті оцінки мені начхати.

— От і чудово. Тоді перероби план.

— Я підготую альтернативу. Але свої пропозиції теж залишу.

— Я не просив тебе залишати пропозиції.

— А я не питала дозволу.

Він випростався.

— Ти завжди така складна?

Ліорія подивилася йому просто в очі.

— Тільки з людьми, які плутають керівництво із самодурством.

— Тоді в тебе буде багато проблем на цьому проєкті.

— Судячи з твого характеру, проблеми тут почалися задовго до мене.

Еліан різко зібрав документи.

— На сьогодні досить. Новий варіант чекаю до п’ятниці.

— Зрозуміла. Можеш не повторювати. Я не настільки безнадійна, як тобі хотілося б.

— У цьому ще доведеться переконатися.

— А тобі — навчитися працювати з людьми.

Він пройшов повз неї до дверей.

— Не затримуй роботу.

— Не заважай їй — і я постараюся.

Двері зачинилися.

Ліорія відкинулася на стільці й потерла скроні.

— Господи, дай мені терпіння.

— Вам обом воно не завадить, — тихо промовив технічний керівник.

Вона повернулася до нього.

— Ви давно з ним працюєте?

— Достатньо довго.

— І як ви досі не збожеволіли?

Чоловік усміхнувся.

— Професійна таємниця.

Ближче до полудня Ліорія спустилася в архівне приміщення. Їй потрібні були старі креслення, щоб перевірити розташування перегородок і дверних прорізів.