Розділ 1. Місто, яке не пам’ятає

Дощ ішов від самого ранку.

Краплі повільно стікали по вікну, залишаючи на склі нерівні доріжки. За ними розпливалося сіре місто, сонне й непривітне. Машини проїжджали мокрою дорогою, люди поспішали у своїх справах, а небо залишалося таким низьким, ніби збиралося впасти на дахи старих будинків.

Ліорія стояла біля кухонного столу й дивилася на екран ноутбука.

На ньому був відкритий черговий проєкт — невелика квартира, яку вона мала перетворити на затишний простір для молодої родини. Робота просувалася добре, але останні кілька днів вона ніяк не могла зосередитися. Постійно щось відволікало: повідомлення, дзвінки, думки, які з’являлися без запрошення.

Вона потерла перенісся й закрила файл.

На столі стояла чашка кави, до якої вона майже не торкнулася. Поруч лежав блокнот із начерками, кілька роздрукованих фотографій інтер’єрів і телефон.

Екран засвітився.

Міра: Ти сьогодні вільна?

Ліорія набрала відповідь:

Залежить від того, навіщо.

Міра: Я просто хочу побачити тебе. Ти останнім часом зникла.

Я працюю.

Міра: Ти завжди працюєш, коли не хочеш про щось говорити.

Ліорія подивилася на повідомлення й відклала телефон екраном донизу.

Міра мала неприємну звичку помічати те, що Ліорія намагалася приховати.

Колись це здавалося їй перевагою. Тепер іноді дратувало.

Вона не хотіла говорити про свій стан, пояснювати, чому деякі дні даються важче за інші, або вислуховувати чергове нагадування про те, що їй потрібно відпочити.

Вона не потребувала чужого співчуття.

Принаймні саме це повторювала собі щоразу, коли залишалася наодинці.

Ліорія підвелася, віднесла чашку до раковини й повернулася до ноутбука. На пошті з’явилося нове повідомлення.

Тема: Пропозиція співпраці — реконструкція історичної будівлі.

Вона відкрила лист.

Замовники шукали дизайнера інтер’єрів для масштабного проєкту в історичній частині міста. Йшлося про стару будівлю, яка багато років залишалася занедбаною. Тепер її планували відновити, зберігши архітектурні особливості й пристосувавши приміщення до нового призначення.

Ліорія уважно прочитала опис.

Проєкт був складним. Великий бюджет, суворі терміни, постійна взаємодія з архітекторами та координатором реконструкції. Від неї вимагали не просто гарного дизайну, а вміння працювати з обмеженнями старої споруди.

Саме такі завдання вона любила.

Ліорія відкрила вкладені фотографії.

Будівля мала високі аркові вікна, масивні двері й фасад, на якому час залишив помітні сліди. Подекуди обсипалася штукатурка, а крізь пошкоджені ділянки проступала стара цегла.

Вона збільшила одне із зображень.

У занедбаних місцях її завжди приваблювало те, що інші вважали недоліком. Тріщини, стерті сходи, нерівні стіни — усе це розповідало про життя, яке колись існувало всередині.

Їй хотілося зберегти ці сліди, а не замаскувати їх.

Вона погодилася на зустріч і відправила відповідь.

За кілька хвилин у календарі вже стояло нове завдання.

Ліорія не знала, що ця робота змінить значно більше, ніж її професійні плани.

Стара будівля розташовувалася наприкінці вузької вулиці, де сучасні кав’ярні сусідили з будинками, які пам’ятали зовсім інше місто.

Коли Ліорія приїхала, дощ майже припинився. Повітря пахло мокрим каменем і листям. Біля входу стояла тимчасова огорожа, за якою робітники переносили матеріали.

Вона застебнула пальто, взяла сумку й підійшла до дверей.

Усередині було прохолодно.

Хол здавався більшим, ніж на фотографіях. Висока стеля, широкі сходи, старі колони й темна дерев’яна підлога створювали відчуття колишньої величі. У деяких місцях уже зняли пошкоджене оздоблення, а вздовж стін стояли будівельні матеріали.

Ліорія повільно оглянула простір.

Вона відразу помітила кілька деталей, які хотіла обговорити з командою: старі дверні прорізи, незвичайну форму вікон і декоративну ліпнину, яку можна було відновити.

— Ви Ліорія?

До неї підійшов чоловік із папкою.

— Так. Добрий день.

— Я відповідаю за технічні роботи. Координатор проєкту зараз приєднається до нас. Поки можете оглянути хол.

— Дякую.

Вони пройшлися приміщенням. Чоловік пояснював, які конструкції вже обстежили, де потрібне укріплення й чому деякі рішення доведеться відкласти до завершення технічної експертизи.

Ліорія ставила запитання, робила нотатки й час від часу фотографувала окремі деталі.

Робота її захоплювала.

Тут усе мало причину. Якщо стіна була пошкоджена, можна було з’ясувати чому. Якщо простір здавався незручним, можна було знайти інше рішення.

Вона любила цю визначеність.

— Координатор уже мав прийти, — сказав чоловік, глянувши на годинник. — Зараз зателефоную.

Він відійшов убік.

Ліорія присіла біля одного з креслень, розкладених на столі, й почала розглядати план першого поверху.

За кілька хвилин вона почула кроки.

— Доброго дня. Вибачте за затримку.

Голос був незнайомо знайомим.

Ліорія завмерла.

Вона не відразу підвела голову. Їй вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти, хто стоїть позаду.

Ні.

Тільки не він.

Вона повільно випросталася.

Еліан.

Він стояв біля входу з папкою в руці, одягнений у темне пальто. Волосся було трохи вологим після дощу, а вираз обличчя — звичним до непроникності.

Його погляд зупинився на ній.

Жодного подиву, який можна було б прочитати. Жодної спроби привітатися по-особливому. Лише коротка пауза, після якої він перевів очі на чоловіка поруч.

— У нас усі зібралися? — запитав він.

— Так. Це Ліорія, наша дизайнерка.

— Бачу.

Еліан розкрив папку.

— Тоді можемо починати.

Ліорія дивилася на нього й відчувала, як усередині повільно піднімається холодна хвиля.

Вона уявляла цю зустріч інакше. Не те щоб чекала вибачень чи пояснень. Вона давно переконала себе, що не потребує від нього нічого.