Розділ 15. Син повертається не заради прощення

Максим почав приходити щочетверга. Першого разу приніс продукти, другого полагодив дверцята кухонної шафи, третього привіз Софії матеріали для шкільного проєкту. Він не залишався ночувати й не повертав ключі від квартири, які забрав під час переїзду. Ми не просили.

За вечерею говорили про навчання, роботу й ціни на оренду. Розмова оминала Дмитра, доки одного дня Софія не запитала:

— А якби дядько Дмитро не загинув, Максим жив би з ним?

Виделка в Ірининій руці завмерла. Максим поклав хліб на тарілку.

— Напевно, — сказав він.

— А я тоді народилася б?

Ніхто не знав, як відповісти десятирічній дитині, не перетворивши її існування на наслідок трагедії.

— Життя склалося б інакше, — сказав я. — Ми не можемо знати, як.

— Але якби мене не було, я б про це не знала, — підсумувала Софія й продовжила їсти.

Максим засміявся. Ірина теж. Напруження відступило.

Після вечері син попросив показати сімейні документи. Ми сіли в спальні, де стояла стара шафа. Я дістав папку зі свідоцтвами, договорами й медичними виписками.

— Ось моє свідоцтво про народження, — Максим провів пальцем уздовж рядка. — Батько: Тарас Олександрович Мельник.

— Так.

— Як це зробили?

— Ми одружилися до твого народження. Я визнав батьківство під час реєстрації.

— Це законно?

— Так. Дмитро не був записаний батьком і не встиг подати жодних документів.

— Тобто юридично нічого не змінилося.

— Якщо ти сам не захочеш змін.

Максим закрив папку.

— Я ще не знаю.

— Не поспішай.

— Я не питав дозволу.

— Я й не даю. Кажу, що підтримаю будь-яке рішення.

Він кивнув, але напруження не зникло.

— Ходімо на балкон, — запропонував я.

Надворі пахло мокрим асфальтом. Максим сперся на підвіконня.

— Я боюся, що мама помре раніше, ніж я перестану на неї злитися.

— Можеш злитися й любити її одночасно.

— Від цього легше?

— Ні. Але не треба обирати щось одне.

— Вона виглядає дуже слабкою.

— Так.

— Чому ви не кажете Софії, наскільки все погано?

— Бо самі не знаємо. Після обстеження поговоримо з лікарем, тоді скажемо обом.

— Обом, — повторив Максим. — Тепер я серед дітей, яким ви щось скажете?

— Ти завжди був у ньому. Ми просто погано поводилися з правдою.

Він потер перенісся.

— Я прийшов не миритися.

— Знаю.

— І не тому, що ти мій батько.

— Добре.

— Я просто не хочу втратити час із нею.

— Це достатня причина.

Наступного четверга Ірина не змогла вийти до столу. Максим зайшов у спальню з тарілкою, сів у крісло й розповідав про викладача, який загубив його роботу, а потім звинуватив студентів. Ірина слухала із заплющеними очима. Коли він замовк, вона сказала:

— Продовжуй. Я не сплю.

— Історія закінчилася.

— Тоді вигадай продовження.

Він розповів, як студенти нібито створили комісію, знайшли папку в багажнику викладача й урочисто повернули її перед усією кафедрою. Ірина усміхалася. Я стояв у коридорі й не заходив, щоб не змінити їхньої розмови.

Того вечора Максим залишився ночувати. Не сказав, що повернувся. Просто дістав із шафи стару постіль і застелив диван. Софія принесла йому зелену кофту.

— Я казала, що не віддам, поки не прийдеш.

— Я вже приходив.

— Але не ночував.

— Умови треба було повідомляти заздалегідь.

Вона кинула кофту йому на голову.

Вночі я почув кроки на кухні. Максим сидів у темряві й пив воду.

— Не спиться? — запитав я.

— Вона стогне уві сні.

— Я дав ліки. Скоро подіють.

— Ти щоніч так?

— По-різному.

Він подивився на двері спальні.

— Я думав, ви перебільшуєте, щоб я повернувся.

— Ми обіцяли не тиснути хворобою.

— Ви й раніше багато чого обіцяли самі собі.

Я промовчав.

— Це справедливо.

— Не погоджуйся з усім. Мама теж так робить, і це дратує.

— Тоді скажу інакше. Мені боляче, що ти підозрюєш нас у такому. Але я розумію, звідки підозра.

— Краще.

Ми сиділи мовчки, доки з кімнати не перестали долинати звуки. Максим підвівся.

— Лягай. Я посиджу біля неї.

— Вона може прокинутися.

— Я скажу, що прийшов по воду.

— Не треба вигадувати. Скажи, що хотів побути поруч.

Перш ніж зайти до спальні, Максим затримався.

— А ти хоч раз шкодував, що не сказав раніше?

— Щоранку після твого вісімнадцятиріччя.

— Чому саме тоді?

— Ми з мамою домовлялися, що розповімо після школи. Потім ти вступив, був щасливий, і ми сказали собі: після першої сесії. Після сесії ти розійшовся з дівчиною. Потім захворіла бабуся. Привід почекати знаходився завжди.

— Якби мама не захворіла, коли б ви зупинилися?

— Не знаю. Це одна з найгірших відповідей, але іншої немає.

Максим сперся плечем на одвірок.

— Я весь час думаю, коли саме перестав вам довіряти. До розмови чи після.

— Можливо, ще коли знайшов фотографію.

— Ні. Раніше. Ви обоє дивно поводилися щоразу, коли я питав, на кого схожий. Я відчував щось, але не знав, що саме.

Я пригадав усі наші жарти про далекого родича, старі фотографії, які не показували, медичні анкети, заповнені навмання.

— Мені шкода.

— Знаю. Просто «шкода» не повертає довіру.

— Що може повернути?

— Час. І щоб ви перестали вирішувати, яку правду я витримаю.

— Домовилися.

— Якщо я спитаю щось про мамину хворобу, скажеш прямо?

— Скажу те, що знаю. Без прогнозів, яких лікарі не давали.

— Добре.

Він зайшов до спальні. Я залишив двері прочиненими й ліг на дивані замість нього.

Вранці побачив Максима в кріслі. Він спав, схиливши голову набік, а Ірина тримала його за руку. Вона не спала. Зустрілася зі мною поглядом і ледь похитала головою, щоб я не будив його.