Розділ 7. Коли турбота стає контролем

У мами я пробула чотири години. Першу ми сварилися. Другу мовчали. Потім вона зварила картоплю й поставила переді мною тарілку, наче мені знову було дванадцять.

— Тарас має рацію, — сказала вона.

Я відклала виделку.

— Ти двадцять років радила мовчати.

— Тоді було інакше.

— Чим?

— Ти була молода, налякана. Тарас тільки звикав до дитини. Якби всі почали говорити про Дмитра, ви могли не стати родиною.

— А тепер стали, тому можна перевірити, чи витримаємо?

Мама зітхнула.

— Ти сама сказала, що часу може бути мало.

— Я не казала «мало». Лікарка не знає.

— Добре. Але Максим дорослий. Якщо дізнається після твоєї смерті, не пробачить нікому.

— А якщо зараз — пробачить?

— Не знаю.

Мене розлютило саме це. Усі вимагали правди, але ніхто не міг пообіцяти, що після неї я не втрачу сина.

— Ти допомагала мені брехати.

— Допомагала.

— І тепер просто передумала?

— Тепер бачу, до чого дійшло.

Я встала з-за столу.

— Не роби себе мудрішою заднім числом.

Мама не відповіла. Загорнула картоплю в контейнер і простягнула мені.

— Візьми. Після лікування тобі треба їсти.

— Я можу приготувати.

— Знаю. Просто візьми.

Я взяла.

Удома Тарас не повернувся до сварки. Запитав, як почуваюся, поставив контейнер у холодильник. Його спокій дратував. Я чекала тиску й була готова відбиватися. Натомість він попросив повідомити, якщо знову нудитиме.

Наступні два тижні родина жила навколо мого лікування. Максим переніс переїзд. Я дізналася випадково, коли почула його розмову з власником квартири.

— Чому ти не сказав? — запитала.

— Бо ти почала б переконувати їхати.

— Правильно почала б.

— Мамо, я сам вирішив.

— Ти втратиш завдаток.

— Не втрачу. Домовився на наступний місяць.

— А робота?

— Їздитиму звідси.

— Це дві години.

— Ти сперечаєшся, бо хочеш, щоб я поїхав, чи тому, що не можеш дозволити мені вирішити самому?

Я замовкла. Почула власні слова, якими говорила з мамою.

— Не хочу, щоб ти відмовлявся від життя через мене.

— Я відклав переїзд на місяць, а не відмовився від життя.

Максим обійняв мене й пішов. Я залишилася біля його нерозібраних коробок.

Софія почала приносити зі школи кожен аркуш на підпис, хоча раніше половину забувала. Просила перевіряти домашні завдання, сиділа поруч, поки я готувала. Коли йшла у ванну, питала, чи надовго.

Одного вечора я не витримала.

— Софіє, мені треба п’ятнадцять хвилин побути самій.

Вона відступила.

— Я заважаю?

— Ні. Я втомилася.

— Через мене?

— Через лікування.

— Я можу тихо сидіти.

— Мені потрібно, щоб у кімнаті нікого не було.

Донька вийшла, зачинила двері. За хвилину я почула, як вона плаче в коридорі.

Тарас сів біля неї. Не привів назад і не змусив мене вибачатися. Пояснив, що людина може хотіти тиші й продовжувати любити. Софія запитала, чи мама хоче бути сама, бо скоро помре. Тарас відповів, що ні.

Я лежала на ліжку й слухала. П’ятнадцять хвилин тиші вже не існували.

Пізніше зайшла до доньки.

— Я сказала різко, — мовила. — Треба було пояснити краще.

— Ти хотіла, щоб мене не було.

— У кімнаті — так. На п’ятнадцять хвилин. Не в моєму житті.

— А завтра можна з тобою посидіти?

— Можна. Але спершу спитаєш, чи я маю сили.

Вона погодилася. Я поцілувала її й вийшла, не обіцяючи бути доступною щохвилини.

Тарас чекав у коридорі.

— Ти вже розписав, хто й коли стежить за мною? — запитала.

— Ніхто за тобою не стежить.

— Ти телефонуєш із роботи тричі на день. Максим відклав переїзд. Софія боїться залишити мене саму. Мама записує до лікарів. Я не можу вийти по хліб, щоб хтось не запропонував супровід.

— Ти двічі втрачала рівновагу.

— Один раз різко встала.

— Другий — у ванній.

— Ти стояв за дверима й слухав?

— Почув, як упала банка.

— Я впустила шампунь.

— Тоді чому не відповіла?

— Бо мила голову!

Ми вже говорили голосно. Двері Софіїної кімнати були зачинені, Максим ще не повернувся.

— Я боюся, — сказав Тарас. — Що ти хочеш, щоб я із цим зробив?

— Не перетворюй страх на мою клітку.

Він відступив.

— Добре. Скажи конкретно.

— Один дзвінок удень. Якщо не відповідаю, напишу протягом години. До лікарки їдеш, якщо я прошу або якщо маємо важливу спільну розмову. Не перевіряй ванну, якщо я нічого не кликала.

— А якщо тобі стане погано?

— Тоді покличу.

— Не завжди встигнеш.

— Тарасе, я можу впасти й без хвороби. Ти не сидів під дверима раніше.

Він потер перенісся.

— Один дзвінок. Повідомлення, якщо не можеш говорити.

— Так.

— А в день лікування я їду з тобою.

— Домовилися.

Ми склали правила не тому, що вони могли врятувати. Вони повертали мені частину звичайного життя.

Наступного дня я сама пішла до магазину. Купила молоко, яблука й новий зошит Софії. Дорогою назад втомилася й сіла на лавку. Хотіла подзвонити Тарасові, але спершу відпочила. За десять хвилин пішла далі.

Удома він не запитав, чому так довго. Просто допоміг розкласти продукти.

— Дякую, — сказала я.

— За що?

— Що не контролюєш.

— Я дуже стараюся.

Ми засміялися. Уперше після діагнозу сміх не здавався недоречним.

Увечері Максим повернувся пізно. Приніс фотографію Дмитра, надруковану з телефона.

— Я сфотографував тоді у дворі, — пояснив. — Не сердьтеся.

Поклав знімок на стіл.

— Хочу знати, яким він був.

Тарас подивився на мене. Ми домовлялися назвати день після результатів. До них залишався тиждень.

— Він був моїм братом, — почав Тарас. — Любив машини, не вмів відмовляти друзям і часто запізнювався.