Розділ 1. Час, якого ніхто не назве

— Ми можемо говорити прямо? — запитала я.

Лікарка зняла окуляри й поклала їх на папку з моїм прізвищем. До цього вона майже двадцять хвилин пояснювала результати обстежень. Називала показники, показувала знімки, обвела ручкою кілька рядків у висновку. Я слухала, але весь час чекала на речення, після якого можна буде зрозуміти, що робити завтра.

— Ми й говоримо прямо, Ірино Сергіївно.

— Ні. Ви розповідаєте про лікування. Я питаю, чи вилікуюся.

Вона не відвела погляду.

— Повного одужання я вам обіцяти не можу.

За дверима хтось засміявся. Жіночий голос попросив не забувати бахіли, чоловічий відповів, що вже викинув. Звичайна коротка суперечка двох людей, яким було куди поспішати після лікарні.

Я дивилася на лікарчині руки. Нігті короткі, на безіменному пальці тонка каблучка. Вона чекала, поки я знову почну чути.

— Тоді скільки? — запитала я.

— Точної відповіді немає.

— Приблизно.

— Ми ще маємо обговорити схему лікування з командою. Вона може сповільнити перебіг хвороби, зменшити симптоми й дати вам час. Але я не називатиму місяців до того, як побачу, як організм відповість.

— Рік?

Лікарка повільно вдихнула.

— Це можливо. Як можливий і коротший термін. Зараз чесна відповідь саме така.

Я кивнула. Відкрила сумку, знайшла блокнот і записала дату наступної консультації. Потім перепитала номер кабінету. Ручка слухалася, почерк не змінився. Я навіть підкреслила час двічі, як завжди робила з важливими зустрічами.

— Ірино Сергіївно, з вами хтось прийшов?

— Ні.

— Є кому зателефонувати?

— Є.

Телефонувати я не збиралася. Тарас був на виїзді в сусідньому районі. У нього зранку зламався службовий автомобіль, клієнт уже двічі переносив приймання обладнання, а о п’ятій він мав забрати Софію з англійської. Я не хотіла вимовляти все це, поки він стоїть у чужому коридорі з інструментами в руках.

Лікарка подала мені аркуш із номером, за яким можна було звернутися, якщо стане гірше або з’являться запитання. Вони вже були. Я не знала, яке з них заслуговує бути першим.

— Я можу працювати?

— Поки почуваєтеся достатньо добре — так. Під час лікування графік, можливо, доведеться змінити. Ми обговоримо це окремо.

— А дітям що казати?

Вона не відповіла готовою фразою. Запитала, скільки їм років.

— Софії десять. Максимові дев’ятнадцять.

— Дорослому синові краще сказати правду в обсязі, який ви самі вже знаєте. Молодшій доньці — простими словами, без прогнозів, яких немає. Не варто обіцяти, що все точно буде добре. Але й прощатися сьогодні не потрібно.

Я записала й це, хоча не збиралася показувати блокнот нікому.

У коридорі було надто тепло. Я забрала пальто з гардероба, але не вдягла. Спустилася сходами, хоча ліфт стояв із відчиненими дверима. На першому поверсі купила воду. Продавчиня запитала, чи потрібен пакет. Я відповіла, що пляшка поміститься в сумку, а потім побачила, що місця немає: документи, косметичка, парасолька, контейнер, який забула віддати Тарасові вранці.

Довелося нести воду в руці.

Надворі мрячило. Люди біля входу розкривали парасолі, викликали машини, говорили телефоном. Я відійшла до лавки, витерла рукавом мокру дошку й сіла.

У пошуку набрала назву діагнозу. Перші рядки прочитала. Закрила сторінку. Відкрила знову. На третьому сайті пообіцяли лікування, якого начебто не пропонували звичайні лікарні. Потрібно було залишити номер. Я мало не залишила.

Замість цього набрала Тараса.

Він відповів не відразу.

— Привіт. Я передзвоню за п’ять хвилин? Тут майстер прийшов із документацією.

— Добре.

— Ти вже була в лікарки?

Я подивилася на скляні двері за спиною.

— Була.

— І?

Я могла сказати зараз. Відчула, як правильні слова вже піднімаються до горла, і проковтнула їх.

— Розповім удома. Ти забереш Софію?

На тому кінці запала тиша.

— Заберу. Іро, щось знайшли?

— Удома, Тарасе. Будь ласка.

— Добре. Я закінчу тут і приїду. Максим сьогодні буде?

— Не знаю. У нього зміна до восьмої.

— Не шукай нічого в інтернеті, поки не поговоримо.

Я глянула на відкриту сторінку.

— Уже пізно.

— Тоді закрий. Побачимося вдома.

Він не сказав, що все буде добре. За це я була йому вдячна, хоча ще нічого не розповіла.

До роботи я не повернулася. Написала керівниці, що консультація затягнулася й решту дня візьму за власний рахунок. Вона поставила коротке «добре» й нагадала про звіт на завтра. Я відповіла, що пам’ятаю.

Удома було тихо. На столі лежала Софіїна гумка для волосся, біля мийки — чашка Максима. Я поставила воду в холодильник, переодягнулася й відкрила робочий файл. У звіті не сходилися дві суми. Знайшла помилку, виправила й надіслала документ.

Після цього сіла на кухні й зрозуміла, що робити більше нічого.

Можна було подзвонити мамі. Вона почала б шукати лікарів, згадала б знайому, яка вилікувалася від чогось іншого, потім образилася б, що я пішла на консультацію сама. Ларисі теж могла зателефонувати. Але говорити матері Тараса про свою смерть раніше, ніж чоловікові, здавалося неправильним.

Я дістала з верхньої полиці стару коробку з фотографіями.

Шукала не Дмитра. Принаймні так сказала собі, коли підняла кришку.

Зверху лежали шкільні знімки дітей, кілька фотографій із моря, наші з Тарасом світлини зі старого фотоательє. Дмитрів знімок був нижче. Я знала, де.

На ньому йому двадцять чотири. Він стоїть біля чужої машини, тримає в руці паперову чашку й мружиться від сонця. Я сфотографувала його за місяць до аварії. Тоді ще не знала, що вагітна.

Максим був схожий на нього лінією брів і тим, як стискав губи, коли не хотів погоджуватися. Тарас казав, що інші люди цього не бачать, бо не шукають. Я повірила. Хотіла повірити.

О пів на четверту я почула, як у замку повернувся ключ. Я швидко поклала фотографію на дно й закрила коробку.