Розділ 9

Розділ 9

Непрохане призначення

Адам

Школа вранці пахла кавою, крейдою й безтурботністю — дивна суміш, яка змушувала мене почуватися чужим і занадто старим для цього місця.
Коридори були наповнені дитячими голосами, але щойно я проходив повз, усе втихало на пів секунди — наче хтось перемотував стрічку часу назад і знову включав звук.

Я йшов до кабінету директора з тією самою впевненістю, яку носив роками як броню.
Хоч усередині — броня тріщала.
Після вчорашнього уроку, після її погляду, після тієї фрази “я вас не боюся”, вимовленої голосом людини, яка бреше собі — я був вибитий із власного ритму.

Двері кабінету були відчинені.
Директор — пан Стенлі — стояв біля столу, перебираючи списки.
Побачивши мене, він розцвів усмішкою, наче щойно вимкнули чорну хмару над головою.

— Адаме! — вигукнув він. — Заходьте, заходьте! Я саме хотів вас кликати!

— Я вже йду, — відповів я рівно й закрив за собою двері. — Ви щось хотіли обговорити?

— О, так! — він потер руки, сідаючи. — Сідайте й ви, будь ласка.

Я опустився у стілець навпроти й склав руки.
Директор нахилився вперед, погляд засяяв діловою блискучістю:

— Учорашній ваш майстер-клас справив фурор у школі.

Я ледь не скривився — “фурор” було надто м’яким словом для тієї сцени.
Але я промовчав.

— Діти в захваті, — продовжив він. — Учителі захоплені. А я… а я хочу запропонувати вам новий проєкт.

— Я слухаю.

— Я подумав, — сказав він, піднімаючи пальця, ніби вигадував щось геніальне, — що взагалі було б чудово зробити програму. Не один урок, не два. А курс. Повноцінний курс “самопрезентації та медіаграмотності” для старших класів!

Я втупився в нього, намагаючись зрозуміти, чи це жарт.
Не було схоже.

— Ви хочете, щоб я… викладав?

— Частково, — директор змахнув рукою. — Ви ж не вчитель, я знаю. Але ви могли б бути нашим запрошеним ментором, фасилітатором, як це тепер називають!

Я видихнув.
— І навіщо вам це?

— Бо такого шансу може більше не бути, — відповів він чесно. — Ви успішний спеціаліст із Нью-Йорка. Ви тут. Ви маєте час. Ну… принаймні я сподіваюсь. І, якщо дозволите сказати — ви дуже впливаєте на учнів.

Мене перекосило на мить — бо я чув у цих словах підтекст.
Він говорив про дітей.
Але думав про дорослу людину.
Про вчительку, яка вчора стояла переді мною й робила вигляд, що твердий ґрунт не вислизає з-під її ніг.

— І хто буде координувати цей курс? — запитав я, хоча відповідь уже знав.

Директор усміхнувся, як людина, яка вирішила головоломку.
— Пані Лія, звісно. Вона найвідповідальніша й найспокійніша у нас. Та й діти її обожнюють.

Я відкинувся на спинку стільця.
Почув, як сонце за вікном бринить золотим світлом по стінах.

— Це ваша ідея… чи її? — спитав я.
— Її? — пан Стенлі засміявся. — Ні-ні! Вона консерваторка. Така робота не в її стилі. Це я хочу використати момент, поки всесвіт послав нам вас.

Поки всесвіт послав мене.
Я зціпив зуби, щоб не сказати щось зайве.

Директор підсунув мені папку.
— Подумайте. Це не на роки — на місяць, ну два. Ви тут, ви можете допомогти. Учням потрібні такі приклади. Та й… — він нахилив голову. — Це буде корисно всім.

Він сказав це так, наче знав щось більше, ніж мав право знати.
А може, просто так виглядало.
Може.

— Добре, — відповів я через довгу паузу. — Я подумаю.

— Я бачу по вас — ви погодитесь, — радісно заявив директор. — А тепер, не хочу довго вас тримати. Ще раз дякую за те, що робите. Ви… оживляєте школу.

Я підвівся.
Потис йому руку.

І вийшов у коридор.

Коли я вийшов зі школи, повітря було пронизане осіннім холодом — тим, що пахне мокрим листям і старими спогадами.
Я сунув руки в кишені пальта, намагаючись очистити голову після розмови з директором.

Проєкт… Курс… Місяць поруч із нею.
Це звучало небезпечно правильно.

Я вдихнув глибше і вже збирався спуститися сходами, як помітив рух збоку.

Вона.

Лія стояла біля лавки, тримаючи в руках термокухоль.
І поруч — дівчина.

Коли я вийшов зі школи, холодне повітря різко обдало обличчя.
Мені потрібно було кілька секунд, щоб повернути собі спокій після розмови з директором.
У голові крутилося одне:
курс з Лією. Разом. Тривалий. І щоденний.

Погана ідея.
Чудова ідея.
Найгірша з можливих.
І саме тому — невідворотна.

Я зробив кілька кроків до парковки… і побачив її.

Лія стояла біля машини й розмовляла з жінкою.
Точніше — жінкою, яку я знав надто добре.
І бажання зупинитись було менше за інстинкт втекти.

Грейс.

Сестра Лії.
Красуня з характером бритви. Ми не ладнали з першої хвилини знайомства. І, здається, час нічого не змінив.

Грейс помітила мене першою.
Вона не здригнулась, не усміхнулась — лише примружилась, як кішка, яка побачила чужака на своїй території.

— О-о, — протягнула вона, перехрестивши руки на грудях. — А я думала, що цей день уже не може стати цікавішим.

Лія різко обернулась.
І на її обличчі застигло щось між подивом і… напруженням.

— Адам, — сказала вона тихо. — Ти… вже виходиш?
Наче я роблю щось заборонене.

Я кивнув.
— Так. У мене була зустріч з директором.

Грейс втрутилась миттєво — швидко, різко, наче ніж, що розрізає тканину.
— Чудово. Було би дивно, якби він запросив тебе чистити дошки, а не виступати перед дітьми. Ти ж любиш сцени, правда?

Я стиснув щелепу.
— Радію, що ти не змінилась, Грейс.
— Я теж, — усміхнулась вона холодно. — Приємно, що хоча б у чомусь можна бути впевненим.

Грейс завжди говорила так, наче її язик — зброя.
Вона знала, куди бити.

Лія зробила півкроку вперед, ніби намагаючись стати між нами.
— Грейс, не починай.