Розділ 7

Розділ 7

Вибір, що ріже повітря

Адам

Понеділок зустрів мене холодом і надто яскравим сонцем — тим, яке ріже очі, немов нагадує: день почався, хоч ти до нього не готовий.
Я стояв біля воріт школи, у чорному пальті, з термокружкою в руці, намагаючись виглядати спокійним.
Але всередині все гуділо, мов натягнута струна.

Діти проходили повз — голосні, усміхнені, живі.
І тільки я стояв серед цього гамору, наче зайвий.
Місто пахло вологим листям і крейдою — той самий запах, який колись означав початок чогось світлого.
Тепер він нагадував про те, що я повернувся в місце, яке колись сам спалив.

Вона з’явилась не одразу.
Я почув її сміх ще до того, як побачив.
М’який, короткий, нервовий — такий, що викликає бажання зупинитися й просто слухати.

Лія йшла коридором у бежевому светрі, з папкою під пахвою, волосся зібране у неохайний вузол.
Здавалося, ніщо не змінилося. Але це тільки здавалося.
Я помітив це, коли вона простягнула руку, щоб привітатись.

Кільце.

Сріблястий блиск на безіменному пальці.
Світло лампи ковзнуло по ньому, і мені вистачило секунди, щоб зрозуміти.
У грудях щось холодно клацнуло, як замок.

— Привіт, — сказала вона, наче нічого не сталося.
Її голос звучав рівно, але очі… очі на мить здригнулися.

— Привіт, — відповів я, ковтаючи тремтіння, яке раптом піднялося десь біля горла.
Я дивився на те кільце, як на доказ вироку, який мені не зачитали, але я вже чув.

— Директор уже чекає, — сказала вона, уникаючи мого погляду. — Ви будете проводити перше заняття в старшому класі.
— “Ви”? — я гірко всміхнувся. — Ми вже знову на “ви”?
— Ми в школі, — спокійно відповіла вона. — Тут це доречно.

Її професійна стриманість була майже досконала. Майже.
Бо коли я ступив ближче, щоб узяти в неї список учнів, я відчув, як вона ледь помітно затримала подих.
Я теж.

— Гарне кільце, — сказав я тихо, не відводячи погляду.
Її пальці стислись на папці.
— Дякую.
— Він зробив тобі пропозицію?
— Так.

Просто. Без пауз, без виправдань.
І ці три літери вдарили по мені сильніше, ніж будь-який удар.

— І ти сказала “так”?
— А ти очікував чогось іншого?

Я зробив крок ближче.
Вона — ні. Стояла рівно, але напруга між нами була такою, що повітря могло загорітись.

— Так, — сказав я нарешті. — Очікував.
Вона подивилась прямо в очі. Її погляд був твердим, але я бачив, як у зіницях блиснуло щось схоже на страх.

— Це не має значення, Адам, — прошепотіла вона. — Минуле закінчилось.

— Не тоді, коли ти його ховаєш, — сказав я. — А тоді, коли перестаєш від нього тікати.

Її губи злегка здригнулись. І я вперше за довгий час відчув — вона не така спокійна, як хоче здаватися. Її серце билося швидше, і я чув це.

Вона зробила крок назад, обійшла мене, щоб узяти зі столу журнали, намагаючись виглядати зібраною.
— Ми не будемо це обговорювати. Тут — школа.
— А ти й справді думаєш, що це місце захистить тебе від мене? — я сказав тихо, але твердо. — Від того, що між нами?

Вона різко обернулась.
— Між нами нічого немає.

Я зробив ще один крок — майже впритул.
Вона застигла, руки міцно стискали папку, але не відступила.
Я нахилився ближче до її вуха, ледве торкаючись повітря біля шиї.

— Ти кажеш це голосом людини, яка намагається переконати себе, а не мене.

Її дихання зірвалось, а щоки спалахнули.
Я відступив. Повільно.

— До зустрічі на уроці, пані Коваль, — прошепотів я, ледь усміхнувшись.

Клас зустрів мене гулом голосів, запахом крейди та дешевих фломастерів, але я підняв очі — і весь шум зник.
Лія сиділа збоку, біля шафи, тримаючи папку так міцно, ніби це був щит.
Кільце на її руці знову блиснуло, і я відчув, як темний жар піднявся десь під ребрами.

Я змусив себе усміхнутися.
— Ну що ж, — сказав я голосно, — сьогодні поговоримо про впевненість. Про те, як переконувати людей, навіть коли ви самі всередині… не впевнені в собі.

Учні зацікавлено пожвавішали.
Я ходив перед дошкою, жартував, пояснював — але кожні кілька секунд мій погляд повертався до неї.
Вона намагалася робити вигляд, що зосереджена на зошитах, але я бачив її тремтіння — ледь помітне, але реальне.

І тоді в мене виникла ідея.
Смілива.
Небезпечна.
Дурна.

— Давайте невеликий інтерактив, — сказав я. — Мені потрібні двоє добровольців.

Кілька дітей підняли руки.
Ми зіграли рольову ситуацію — переконати співрозмовника, що ти впевнений, навіть якщо всередині паніка.
Клас сміявся, хтось знімав на телефон, атмосфера була легкою.

А тоді я додав:

— На завершення попрошу одну дорослу людину показати приклад. Пані Ліє, ви не проти?

Клас зашумів.
Хтось захихотів.
Директор, який сидів біля дверей, схвально закивав:
— Це чудово! Дітям буде корисно.

Лія підняла на мене погляд — повільно, з тією небезпечної тишею в очах, яку я знав занадто добре.
Вона підійшла до дошки, тримаючись рівно, але я бачив, як тремтять кінчики її пальців.

Вона стала навпроти мене.
Занадто близько.
Занадто знайомо.

— Ваше завдання, — сказав я тихо, але так, щоб клас чув, — переконати мене, що ви не боїтесь.

Вона ковтнула.
Ледь помітно.
— Я вас не боюся.

— Дивіться мені в очі.

Учні приглушили сміх — атмосфера стала густою, як перед грозою.
Я тримав її погляд, і вона намагалася втримати свій.
Але я відчував — серце у неї вистукує сильніше, ніж має.

— Ще раз, — прошепотів я. — Переконайте мене.

Вона зробила вдих, подивилася прямо у мої очі й повторила:
— Я вас не боюся.

Дві секунди мовчання.
Три.

І я прошепотів так, щоб чула тільки вона:
— Ні. Ти боїшся. Але не мене. Себе — коли я поруч.