Розділ 6

Розділ 6

Осінні вечори пахнуть кавою

Лія

Я стояла перед дзеркалом і не впізнавала себе. Світло лампи ковзало по обличчю, по блиску сережок, по сукні, яку я купила кілька тижнів тому — спеціально для цього вечора. Вона була не надто урочиста, але мала ту м’яку жіночність, яку Томас завжди помічав.
Він казав, що я гарна, коли не намагаюся бути гарною.

Я посміхнулась своєму відображенню, але усмішка не дісталась очей. У голові крутилось занадто багато — уроки, мама, вчорашня ніч, слова, які досі боліли, і він…
Адам.
Його погляд на цвинтарі, коли він торкнувся моєї руки, коли ми обоє плакали, — усе ще стояло перед очима. Я струснула головою, зітхнула.
Ні. Не сьогодні.

Томас — мій спокій.
Томас — мій вибір.
Мій шанс на нормальне життя, без хаосу, без болю.

Я взяла пальто, телефон, перевірила, чи мама вдома, — вона саме засинала, втомлена після чергування.
Вона підняла очі й лагідно посміхнулась:
— Ти гарна сьогодні.
— Дякую, мам.
— Це Томас?
— Так. Ми йдемо вечеряти.
— Гарний чоловік. Він тебе любить, це видно.
— Знаю. — Я нахилилась, поцілувала її в щоку. — Я скоро.

На вулиці вже темніло. Місто пахло листям і кавою. Повітря було свіже, щільне, наче можна було відкусити шматочок тиші.

Ресторан був невеликий, зі старими дерев’яними панелями, лампами під мідь і запахом вина. Томас уже чекав — сидів біля вікна, у темно-сірому костюмі, розслаблений, як завжди. Коли побачив мене, підвівся, усміхнувся своїм спокійним, відкритим поглядом.

— Ти запізнилась на три хвилини, — сказав він жартома, коли я сіла навпроти. — Але це пробачаю.
— Дороги забиті, — усміхнулась я. — І знаєш, жінка не може вийти з дому без маленької драми перед дзеркалом.
— Тоді я вдячний дзеркалу, — відповів він, — бо воно зробило свою роботу чудово.

Ми замовили вино, вечерю. Розмова текла спокійно — про школу, про його пацієнтів, про мамино самопочуття. Я сміялась, навіть щиро, хоч десь глибоко відчувала дивне напруження. Томас був уважний, теплий. Він дивився на мене так, як чоловіки дивляться, коли вже щось вирішили.

Я помітила, як він кілька разів торкався кишені піджака. І тоді все стало зрозуміло. Мене наче хтось ударив ізсередини. Долоні стали холодні, а серце билося глухо, важко.

— Ти сьогодні особливо задумлива, — сказав він, дивлячись прямо в очі. — Втомилась?
— Трохи, — відповіла я, ковтаючи вино. — Просто день такий.
— Осінь, — кивнув він. — Осінь завжди така. Вона або все знищує, або все починає спочатку.

Він зупинився на мить, потім потягнувся до своєї кишені.
Мене обдало хвилею тепла й страху водночас.

— Ліє, — почав він спокійно, але в голосі була тремтлива впевненість, — ми з тобою знайомі вже пів року. І я… я не хочу уявляти далі днів без тебе.

Він поклав на стіл маленьку темно-синю коробочку.
Світло лампи відбилось у металі кільця.

— Я не обіцяю ідеальності. Але я обіцяю спокій. І любов. І чесність.
Його очі світилися тим спокоєм, який колись був для мене всім.

Я вдихнула.
Світ навколо раптом сповільнився.
Шум ресторану стих, і я бачила тільки його — доброго, справжнього, того, хто ніколи не змусив мене плакати.

Але в той самий момент у пам’яті блиснуло інше обличчя.
Сірі очі. Хриплий голос.
“Спробуй не тікати.”

Я відчула, як щось стислося всередині, як серце б’ється швидше, ніж треба.

— Томас… — мій голос тремтів. — Це… це несподівано.
— Але правильний момент, правда? — він усміхнувся. — Ти моя людина, Ліє.

Він не бачив, як у мене в очах блиснула не радість, а розгубленість. Я дивилась на кільце — воно було красиве, але холодне, мов метал у грудях.

І подумала:
Ось воно, життя, яке я мала би хотіти… але чому тоді дихати так важко?

Томас узяв мене за руку, тепло, лагідно.
— Скажи “так”, — прошепотів він. — Просто скажи, і я більше ніколи не дам тобі причин плакати.

Я відкрила рота, щоб відповісти.

Я дивилась на нього — на Томаса, на його теплі очі, на це кільце, яке виблискувало в напівтемряві між нами, — і всередині все стислося.
Світ ніби чекав моєї відповіді.
Офіціант зупинився біля сусіднього столика, жінка поруч перестала говорити, навіть музика здалась тихішою.

Я вдихнула.
— Так, — сказала я.
Тихо, але чітко.

Його обличчя розцвіло усмішкою — справжньою, теплою, щасливою.
Він встав, обійшов стіл і обережно надів кільце мені на палець.
Пальці тремтіли. Може, від хвилювання, а може, від чогось іншого — того, що я боялась назвати.

— Я тебе люблю, — прошепотів він.
— І я тебе, — відповіла я автоматично, майже без голосу, але він почув.

Навколо знову ожив шум — хтось плескав, хтось сміявся, офіціант приніс пляшку шампанського, яку Томас, певно, замовив заздалегідь.
Він підняв келих.
— За нас, — сказав він. — За новий початок.

Я теж підняла свій, ковтнула ковток, і смак вина видався мені дивно гірким.

Ми сиділи ще довго.
Він говорив — про плани, про весну, про будинок, який ми колись купимо, про подорож, про все, що для нього було майбутнім.
А я слухала, киваючи, усміхаючись у потрібних місцях, відчуваючи, як кожне його слово накладається поверх мого серця, ніби спроба заклеїти старий шрам новою обгорткою.

Я дивилась на своє кільце — тонке, з маленьким діамантом, скромне, але елегантне.
Томас обрав би саме таке — правильне, спокійне, без зайвого блиску.
Таке, як він сам.

І все ж…
під тією поверхнею, де мало би бути тільки спокій, ворушилось щось тихе, майже невловиме.
Не сумнів навіть — радше тінь.
Наче частина мене стояла осторонь і дивилась збоку:
ось ти, Ліє, сказала “так”.
Ти зробила те, що мала зробити.
Але чому це не схоже на полегшення?