Розділ 5

Розділ 5

Те, чого не можна повернути

Адам

Я гримнув дверима так, що дзеркало у коридорі здригнулось.
Вітер із вулиці залетів слідом, розкидав кілька газет із комода, а я навіть не спробував їх підняти.
Кров гупала у вухах — той самий глухий гнів, коли хочеться щось розтрощити, щоб не відчувати себе порожнім.

Я пішов просто до кухні, не роздягаючись. Батько сидів за столом, наче нічого не сталося, — у светрі, з газетою, з тим самим байдужим спокоєм, який завжди мене дратував.

— Знову штормиш, — пробурмотів він, не відриваючи погляду. — У тебе на обличчі написано, що або робота, або жінка.

— Не починай, — відповів я. — Не зараз.

Я відкрив холодильник, дістав пляшку води, але замість ковтка — просто поставив її на стіл з таким гуркотом, що батько нарешті підняв голову.
— Я бачу, ти знову зустрічався з Лією, — сказав він.
— Так.
— І?
— І нічого. — Я стиснув кулаки. — Вона дивиться на мене, як на ворога. І, мабуть, має рацію.

Він хотів щось відповісти, але у дверях з’явився Остін.
У спортивних штанах, із руками, закладеними за спину. Дивився з тією самою холодною впевненістю, якою я сам колись дивився на нього.

— Ти серйозно зараз кричиш тут серед ночі? — кинув він. — Люди сплять.
— Люди, може, й сплять, — відповів я, — а я намагаюсь не зійти з розуму.

— Так, це видно, — сухо кинув він. — Знову хтось винен, крім тебе?

— Остін, — попередив батько, але той уже зробив крок уперед.

— Ти десять років живеш, наче тебе не стосується ні це місто, ні ми, ні минуле! А тепер повернувся і поводишся так, ніби хтось тобі щось винен!

— Я нікому нічого не винен, — різко сказав я. — Я зробив, що міг, тоді, коли ніхто інший не допоміг.

— Ти просто пішов, Адам! — вибухнув він. — Ми всі залишились, а ти — утік. Як завжди.
— Я не міг залишитись! — я підняв голос. — Мені було вісімнадцять, я втрачав матір, компанія батька розвалювалась, я…
— І ти залишив її одну, — перебив Остін.

— Не починай з цього, — я різко повернувся до нього. — Ти не знаєш, як усе було.

Він гірко засміявся.
— А я не знаю? Я бачив її тоді, Адам! Я бачив, у якому вона стані була після тієї ночі.

Я застиг.
— Що ти сказав?

— Вона приходила до нас. До мене й Еммі. Вся бліда, мов папір. Ми тоді думали, що просто шок. А потім — лікарня.

— Яка лікарня?.. — слова ледве проходили через горло.

Остін подивився на мене, і його обличчя змінилося.
Він зрозумів, що сказав щось зайве.

— Остін, — я зробив крок уперед. — Яка, чорт забирай, лікарня?

— Не треба, — сказав він тихо. — Це не те, що треба тобі знати зараз.

— Кажи.

— Вона була вагітна, Адам, — слова впали, як удар. — Вагітна тоді.

Повітря в грудях стало каменем.
Навіть батько перестав дихати.

— І через той стрес, — продовжив він, не дивлячись на мене, — через усе це… вона втратила дитину.

Я зробив крок назад.
Все навколо ніби розчинилось: світло лампи, запах кави, тіні на стінах.
— Ні, — сказав я тихо. — Це… ти помиляєшся.

— Ми були поруч тоді, — голос Остіна затремтів. — Ми з Еммі возили її до лікарні. Вона не хотіла, щоб ти знав. Казала, що ти вже далеко, що все скінчено.

Я не чув більше нічого.
Мовчання заповнило кімнату, тільки власне серцебиття билося в голові.
Я вийшов надвір, навіть не пам’ятаючи, як.

Холод ударив по обличчю.
Повітря було свіже, але не рятувало.
Руки тремтіли.
Десять років я жив, думаючи, що ми просто не впоралися з коханням.
А виявилось — я залишив не тільки її. Я залишив наше життя, яке навіть не встигло початись.

“Я тоді поховав матір,” — колись я казав їй.

Але тепер розумів — я поховав і своє батьківство, навіть не знаючи про це.

І вперше за довгі роки я не просто відчував провину.
Я відчував страх.
Той, що не відпускає навіть після каяття.

Ніч я не спав.
Вогонь у каміні давно згас, але в голові все ще палало — уривки розмови з Остіном, його тремтячий голос, слова, які я чув, але не міг прийняти.
“Вона була вагітна, Адам.”
Відлуння цього речення билося в черепі, як пульс.

Я сидів у машині біля дому, поки за вікном не посвітліло. Дихав повільно, намагаючись зібратися. Дощ закінчився, і повітря стало прозорим, холодним — так пахне осінь, коли вона нагадує про все, що забрала. Може, саме тому я й поїхав туди, де почалось усе, що я так і не зміг завершити.

Ранок прийшов непомітно — без звичного шуму, без планів, без думок про роботу.
Небо висіло низько, сіре, як попіл після вогню. Повітря пахло вологими листям і землею.
Я йшов повільно, ніби кожен крок віддавався у грудях.

Місто ще спало, коли я звернув на стару дорогу до кладовища.
Я не планував йти. Просто… ноги самі повели.
Вчорашні слова Остіна не виходили з голови — вони жили там, як шепіт, що не стихає навіть у снах.
“Вона була вагітна.”
“Вона втратила дитину.”

Я повторював ці фрази знову і знову, як вирок, як молитву без відповіді.

На кладовищі було тихо.
Лише шелестіло листя, і вітер час від часу перегортав старі пластикові квіти на сусідніх могилах.
Могила мами — під березою, поруч із кам’яною лавкою, яку колись поставив батько.
Я зупинився, вдихнув — і всередині щось обірвалось.

Поставив букет білих лілій, провів пальцями по холодному каменю.
Там були знайомі літери, які я колись не міг навіть читати без тремтіння:

Олівія Рейнс.
Усе світло — у твоїй доброті.

Я сів на лавку.
Спершу мовчав. Потім — заговорив, тихо, хрипло:
— Привіт, мамо.

Слова здавалися чужими, як із давно забутої мови.
— Я знову не впорався, — прошепотів я. — Ти би, мабуть, сказала, що треба триматись, що життя — не лише провини. Але я не можу. Не цього разу.