Розділ 4

Розділ 4

Вітер із берега

Лія

Ранок почався з шуму моря.
Не справжнього, звісно — просто вітру, який дув з боку затоки й проходив крізь старі віконні рами так, ніби хтось тихо грав на флейті. Я завжди любила цей звук. Він нагадував дитинство: канікули в бабусі, тепле молоко, книжки, які я читала під ковдрою.

Тепер цей шум став фоном до кожного мого дня — замість будильника, замість музики.
Я відкрила очі ще до світанку. В кімнаті пахло кавою — мама вже вставала раніше за мене, як завжди. На столі в коридорі стояла її записка:

“Я в лікарні на процедурі, повернуся після обіду. Не забудь про батьківські збори. Люблю.”

Я усміхнулась. Мама мала особливий талант нагадувати навіть про те, що я пам’ятаю.

Випила ковток холодної води, потім вмилась. Звичні рухи — автоматичні, прості, без жодного зайвого відчуття. Але коли я поглянула у дзеркало, відчула, як у грудях знову піднялась хвиля неспокою.

Моє відображення дивилось на мене серйозно, без емоцій.
Очі — трохи темніші, ніж раніше. Волосся підв’язане, але кілька пасом вибились і падали на шию.
Ти мала би виглядати спокійною, подумала я. Але спокій — це теж ілюзія.

На кухні все було звичне: чашка з тріщиною, з якої я п’ю роками; старий радіо-приймач, що ловить тільки одну хвилю; сірий кіт, який завжди спить на підвіконні.
Я приготувала каву, додала ложку меду, відкрила вікно — і впустила холодне повітря.

На подвір’ї діти бігли до школи. Хтось кричав, хтось сміявся. Я усміхнулась сама до себе: сьогодні починався мій улюблений день тижня — середа. Не знаю чому, але в середу діти спокійніші, уважніші, ніби встигли втомитись від хаосу понеділка, але ще не чекають вихідних.

Я одягнула пальто, перевірила сумку, чи всі зошити з перевіркою — і вийшла.

Дорога до школи займала десять хвилин. Місто тільки прокидалось: пекарня відкривала двері, і повітря пахло теплим хлібом; продавчиня з квіткового кіоску виставляла жоржини у відра.
Я привіталася, купила кілька гілочок хризантем — люблю ставити їх у класі на підвіконні, дітям так затишніше.

У школі було гамірно.
Коридори наповнювались сміхом, розмовами, дзвінком першого уроку.
Я привіталась із колегами, відчинила двері свого класу й завмерла на мить — усе на місці, навіть маленький малюнок Ноя, який він залишив учора на дошці: сонце, будинок і люди, що тримаються за руки.

Я притулила долоню до цього малюнка.
Діти малюють так, як ми боїмося жити, — подумала я. Без ліній, без страху, просто.

— Доброго ранку, пані Ліє! — пролунало з дверей.

Ной прибіг перший, як завжди. Рюкзак розстібнутий, волосся скуйовджене, усмішка щира.
— Моя мама каже, що сьогодні буде дощ, але я не вірю, бо зранку пташки співали!

— Значить, у нас шанс на гарний день, — сказала я, усміхаючись. — Тільки застебни рюкзак, командире.

Він посміявся, застібнув блискавку і побіг до своєї парти.

Потроху клас заповнився.
Діти галасували, ділились новинами, і цей шум був найкращою музикою на світі.

— Отже, — я підняла крейду й повернулась до дошки, — сьогодні ми не просто будемо писати диктант. Ми спробуємо навчитися… слухати.

Діти переглянулися — дехто вже підняв брови, дехто стиха засміявся.

— А кого слухати, пані Ліє? — спитала Софі, дівчинка з косичками, яка завжди говорить найпершою.

— Себе, — відповіла я, усміхнувшись. — Бо іноді, щоб правильно написати слово, треба спочатку почути, як воно звучить усередині.

— А якщо я чую “собака”, а хочу написати “кіт”? — вигукнув з останньої парти Ной.

Клас розсміявся.
— Тоді, Ной, ти письменник, — відповіла я. — Бо письменники завжди чують більше, ніж потрібно.

— То я можу не писати диктант? — хитро посміхнувся він.

— Можеш. Але тоді замість диктанту напишеш мені коротку історію. Про кота, який чув себе собакою.

Діти вибухнули сміхом, навіть ті, хто зазвичай соромився. Я любила ці хвилини — коли клас перетворювався не на місце навчання, а на маленький живий світ. Кожен тут міг бути кимось — сміливішим, веселішим, ніж удома.

— Добре, — я поставила руки на пояс, — тепер тихо. Починаємо.
Я читала повільно, чітко, дивлячись на їхні зосереджені обличчя.
“Осінь прийшла тихо. Вітер гладив листя, а в повітрі пахло змінами…”

Ручки стишено шурхотіли по зошитах. Хтось гриз ручку, хтось звично гойдав ногою, хтось крадькома підглядав до сусіда.
Я проходила між партами, відчуваючи знайому тепло-холодну суміш — спокій і відповідальність.

Коли диктант закінчився, діти потягнулися, зітхнули, кілька рук одразу злетіло вгору.
— Можна нам перерву раніше?
— Пані Ліє, а ви нам сьогодні прочитаєте продовження книжки?
— А ми зробимо малюнок до тексту?

— Добре, — я підняла руки, — п’ять хвилин перепочинку, а потім малюємо осінь так, як ви її бачите.

Галас. Шурхіт олівців. Сміх, перемовини.

— Пані Ліє, — тихо покликав мене голос.
Я повернулась — це був Джейк, тихий хлопчик із першої парти.
Він тримав у руках малюнок: дерево з великим червоним серцем у центрі.

— Це осінь? — запитала я.

— Так. Бо коли падає листя, дерево не вмирає. Воно просто ховає серце, щоб не змерзло.

Я не одразу змогла відповісти.
Лише нахилилась, поправила йому комірець і сказала:
— Це найправдивіша осінь, яку я бачила.

Дзвінок на перерву пролунав так голосно, що всі підскочили.
Діти вибігли з класу, залишивши по собі запах кольорових олівців і сміху.

Я зібрала зошити в купку, повільно провела долонею по дошці, стираючи останні слова диктанту.

Після уроків я затрималась у класі довше, ніж планувала. Я поклала червону ручку, закрила останній зошит і глибоко видихнула. День був хороший. Тихий, рівний, майже звичайний.

Телефон задзвонив, коли я вже виходила з будівлі.
— Алло?
— Нарешті! — голос на іншому кінці був знайомий, живий, і одразу змусив усміхнутись.
— Софі, ти, як завжди, драматична. Я в школі, мала роботу.
— А я мала терпіння! — засміялась вона. — Я чекаю тебе біля «Belle Amour». Не спізнюйся, бо я сьогодні вибираю сукню мрії, а ти — мій головний критик.