Розділ 2

Розділ 2

Листопад пахне кавою

Лія

Холод.
Пара, що підіймається від потяга.
Запах металу, мокрої землі й кави з автомата.

Я стою на платформі, тримаю в руках валізу.
Ніч, волога і тиха. Світло ліхтарів відбивається у калюжах.
Голос диктора лунає крізь порожнечу:

«Потяг до Бостона відправляється з другої колії…»

Я стискаю ремінець валізи так сильно, що болить долоня.
Він мав бути тут пів години тому.
Мав.

Телефон мовчить.
Я дивлюсь на екран — повідомлень немає.
Пишу: “Ти де?”
Пальці тремтять. Надіслано.

Гудки.
Один. Другий.
Третій.
Потім — тиша.

Люди проходять повз, хтось сідає до потяга, хтось прощається.
Вони говорять, сміються, плачуть.
А я стою, наче в іншому вимірі.

На годиннику 23:56.
Чотири хвилини.

Він казав:

«Якщо ти злякаєшся — я все одно прийду. Якщо я не прийду — значить, злякався я.»

Я повторюю ці слова подумки, як молитву.
Він прийде.
Мусить.

Холод пробирає до кісток.
Дихання перетворюється на пару.
Пальці вкриваються мурашками, коли останній раз звучить оголошення:

«Останній виклик на посадку...»

І потяг рушає.
Повільно.
Метал скрегоче, колеса співають, світло рухається вдалину.

Я стою, не зрушуючи з місця.
Мені здається, що якщо зроблю крок, усе справді закінчиться.
Що поки я стою — він ще може прийти.
Що цей момент між «майже» і «ніколи» може тривати вічно.

Коли потяг зникає, стає тихо.
Тиша така глибока, що чути, як капає вода з даху.

І тоді я розумію — він не прийде.
Він уже не прийде.

Повітря в легенях стискається, немов щось у мені ламається назавжди.
Я сідаю на лавку. Дощ ллє прямо в обличчя.
Очі печуть — від вітру, від солі, від усього, що я не сказала.

Може, я вигадала все це, думаю.
Може, ми ніколи не збирались тікати. Може, він просто був кимось, кого я собі придумала. 

--------------------------

Я побачила його.
Після довбаних десяти років.

Він стояв у дверях мого класу — той самий силует, той самий погляд, у якому завжди було щось небезпечне.
Але тепер — ще й втома. Глибока, як тріщина, що не загоїлася.

Світло падало йому на плече, і я ненавиділа, що пам’ятаю, як це виглядає.
Ненавиділа, що серце стиснулося саме тоді, коли він нічого не сказав.

Адам Верес.

Десять років без жодного слова.
Без пояснень.
Без «вибач».

І тепер він стоїть тут, у класі, де я вчу дітей про коми, кольори та те, як світ може бути добрим.
І дивиться на мене так, ніби час — просто дрібниця.

Ной підбіг до мене, усміхнений, із тим самим теплом, яке, здається, вони в цій родині передають генетично.
— Пані Ліє, це мій дядько! — сказав він гордо. — Він із Нью-Йорка!

Я глянула на малого, усміхнулась, бо він не винен.
— Так, я пам’ятаю. Привіт, Ной.

А потім — на нього.
— Доброго дня, — сказала я рівно.
Голос зрадив мене лише на одну мить — десь між «доброго» і «дня».

— Привіт, — відповів він тихо.
Його голос... я б упізнала його навіть у натовпі.
Низький, трохи хриплий, з тією паузою після слів, яку він завжди робив, коли щось відчував.

Ной щебетав щось про концерт, про форму, про те, як учора впав у калюжу.
А я стояла, дивилась на чоловіка, який колись обіцяв мені світ, і думала, що не знаю, що гірше — ненавидіти його, чи знову відчувати.

— Я прийшов забрати Ноя, — сказав він, ніби виправдовуючись. — І форму для виступу.

— Звісно, — кивнула я, намагаючись тримати обличчя рівним. — Вона ось тут, на столі.

Я простягнула йому згорток, намагаючись не торкнутися його руки.
Але він торкнувся моєї.
Ледь. Так, ніби випадково. Так, ніби за десять років між нами не виріс цілий океан. Світ зупинився на секунду. Дихати стало складно. Я відступила, усміхнулась — чемно, професійно, як годиться вчительці.
— Гарного дня, — сказала я, коли вони вже виходили.

Він обернувся. Його очі — ті самі, але глибші. І в них було щось, що змусило мене відчути себе знову тією дівчиною, яка стояла на вокзалі під дощем і чекала.

Десять років тому я поїхала звідси, щоб забути його.
Але тепер — він прийшов у моє життя сам.

І я не була певна, чи зможу вдруге пережити це мовчання.

Після уроків я залишилась у класі ще на кілька хвилин — просто щоб зібратися. Діти давно розійшлися, тиша стояла така густа, що чути було, як тікає день. Я витерла дошку, склала зошити в стопку, прибрала залишену кимось кольорову крейду — все автоматично, ніби дії могли заглушити думки.

Коли нарешті вийшла на вулицю, повітря вже пахло вечором.
Холодна волога осінь торкалась шкіри, і цей запах — мокрого листя, кави з маленького кіоску біля школи — різав ніздрі спогадами.

Я йшла до магазину. Просто за продуктами.
Мамі потрібне молоко, хліб і яблука.
Рутина. Безпечна, правильна рутина.

Місто жило повільно. Люди поспішали додому, під парасолями, з пакетами, діти бігли, штовхаючи один одного.
Я завжди любила ці вечори — коли все звичайне, просте, земне.
Але сьогодні звичайність боліла.

У супермаркеті було тепло. Над головою грала якась пісня — стара, знайома.
That’s how you know it’s over...
Я не впізнала виконавця, але слова врізалися просто під ребра.

Я стояла біля полиці з молоком і ловила себе на тому, що просто дивлюсь на пляшки, не читаючи етикетки.
Моє відображення у холодильному склі дивилось на мене так, ніби питало: “Навіщо ти дозволила собі відчувати знову?”