Розділ 1

Розділ 1

Повернення

Адам

Дорога до міста здавалася довшою, ніж колись.
Можливо, тому що я знав, що на кінці — не майбутнє, а минуле, яке не квапилося мене бачити.

Асфальт був вологий після нічного дощу, повітря пахло соснами і солоністю моря. За склом машини тягнулися знайомі обриси: старі мотелі, закинуті бензоколонки, дерев’яні вивіски, що вицвіли від часу.
Це місто не змінюється — просто повільно втрачає фарбу.

Я не був тут десять років.
За цей час навчився прокидатися без запаху моря, засинати серед шуму Мангеттена, жити серед світла, що ніколи не гасне.
Та варто було виїхати з траси, і все повернулося — тиша, повільність, холод у грудях.

Я не любив це місце. Але воно знало про мене більше, ніж будь-хто інший.
Тут залишилось усе, від чого я тікав: батьків дім, недомовки, провина, яка не старіє.

Коли я зупинив машину біля старого дерев’яного паркану, перше, що побачив, — порожнє крісло-гойдалку на веранді.
Батько завжди сидів там вечорами, поки мати поливала квіти. Тепер крісло хиталося саме, від вітру.

Я стояв, не виходячи з авто.
Було в цьому моменті щось схоже на кадр із фільму, який я вже бачив — і знаю фінал, але все одно сподіваюся, що цього разу він інший.

З дому ніхто не вийшов. Лише світло у вікні, тепле, але чуже.
Я вимкнув двигун. І світ знову став тихим.

Двері відчинилися з тихим скрипом.
На порозі стояв Остін — зарослий, у старому светрі, який я пам’ятав ще зі школи.
Виглядав доросліше, ніж мав би у свої двадцять сім.
Його погляд ковзнув по мені, ніби він бачив не брата, а людину, яка випадково забрела не туди.

— Не думав, що ти все-таки приїдеш, — сказав він нарешті.
Голос спокійний, але сухий, мов повітря перед грозою.

— Я обіцяв, — відповів я.

— Ти багато чого обіцяв, Адам.
Він трохи підняв брову, але без злості — просто як констатацію факту.

Я мовчки кивнув.
Не було сенсу виправдовуватись — ми обидва знали, що він правий.

— Як батько? — спитав я, знімаючи куртку.

— Як може бути людина, якій шістдесят п’ять і яка пережила інсульт? — Остін знизав плечима. —
Іноді говорить. Іноді забуває, що говорив. Але загалом — тримається.

— Добре, що тримається.

— Це не завдяки тобі, — кинув він і одразу відвернувся.
Я зробив вигляд, що не почув.

У домі стояв запах медикаментів, старої деревини й часу, який ніби зупинився тут років десять тому. На столі — ліки, термометр, чашка з недопитим чаєм.

— Ти багато працюєш? — спитав Остін, відкриваючи холодильник.
— Та… досить.
— У Нью-Йорку все ще?
— Так.
— Велике життя?
— Якщо ти про костюми і шум — то так. Якщо про все інше — не дуже.

Остін тихо засміявся.
— Ніколи не думав, що почую від тебе щось подібне.

— Що?
— Що там, куди ти так поспішав, не так уже й добре.

Я зітхнув.
— Я не поспішав. Я тікав.

Він уперше підняв очі на мене.
— Нарешті чесно.

Між нами запала тиша.
Така, в якій навіть повітря здається густішим.

— Ти злишся, — сказав я.
— А ти дивуєшся? — його голос залишався тихим. —
Мама померла — ти зник. Батько захворів — ти знову зник. А я весь цей час тут. Я не герой, Адам, але хоча б не ховаюся.

Я не мав, що сказати. Бо він мав рацію — у кожному слові.

— Я не приїхав сваритися, — нарешті вимовив я. — Я приїхав допомогти.

— Добре, — кивнув він. — Тоді допоможи. Почни хоч із чогось простого.

Він пішов угору сходами, залишивши мене стояти посеред вітальні. Кроки стихли, і знову залишився лише звук старого годинника. Він цокав, як серце, що продовжує битися, навіть коли хтось давно втік.

Я залишив валізу біля дверей.

Остін нічого не сказав — просто кивнув у бік коридору.
Я зрозумів.

Кроки лунали глухо, ніби сам дім слухав.
Двері до батькової кімнати були напівпрочинені. За ними — світло настільної лампи і запах ліків, який змішувався із чимось знайомим, домашнім. Можливо, це був запах старої деревини чи часу, що зупинився тут разом із ним.

Він сидів у кріслі біля вікна. Тонкий, сутулий, сивіший, ніж я уявляв.
Руки лежали на колінах — одна спокійна, друга тремтіла.
Його очі піднялися, коли я ступив усередину.

На мить мені здалося, що він мене не впізнав.
Потім — ледь помітний рух куточків губ.

— Привіт, тату.

Голос зрадив мене — хрипкий, глухий, ніби давно не вимовляв цього слова.
Він не відповів одразу. Повільно кивнув, намагаючись зібратися з думками.

— Адам... — вимовив нарешті. —
Приїхав.

Я кивнув.
— Так.

Він усміхнувся ледь-ледь.
— Знову дощ?

Я глянув у вікно. Надворі справді накрапало — дрібний осінній дощ, такий, що пахне холодом і спогадами.
— Знову, — сказав я. — Як завжди тут у листопаді.

Він відкинувся у кріслі, погляд повільно ковзнув до столу, де лежала фотографія — я, Остін і мама. Вона усміхалась. Ми ще були дітьми. Горло стиснулося.

— Мама… — він зупинився, шукаючи слова, — ...пишалася б тобою.

Я хотів сказати, що він помиляється. Що вона б не пишалася.
Що я навіть не прийшов попрощатися.
Але слова застрягли.

— Дякую, — лише вимовив я.

Ми мовчали довго. Тиша не була незручною — просто повною. У ній жило все, що ми колись не сказали один одному.

— Як ти, тату? — спитав я нарешті.

— Повільно, — відповів він, і в його голосі була суміш втоми й примирення. — Але живий. Це вже непогано, еге ж?

Я усміхнувся.
— Так, непогано.

— Остін казав, ти… у Нью-Йорку?
— Так. Робота. Агентство PR.
— PR, — повторив він, ніби смакував незнайоме слово. —
То ти тепер той, хто переконує людей у тому, у що сам не вірить?

Я усміхнувся сумно.
— Мабуть, так.