Епілог

🎧La Vie en rose — Édith Piaf

Зимовий ранок фарбував кімнату в м'які, пастельні кольори. Лілу прокинулася першою. У спальні було прохолодно, але під величезною ковдрою зберігалося затишне тепло. Вона трохи повернулася на бік і завмерла, розглядаючи Брендона. Він спав чутливо, але зараз його обличчя було розслабленим, а темно-русяве волосся розпатлалося на подушці.

Лілу закусила губу, згадуючи минулу ніч, сповнену зітхань, дотиків і особливої ніжності, яка бувала в них тільки наодинці. Вона не витримала, повільно вивільнила руку з-під ковдри й торкнулася теплої щоки хлопця. Брендон зморщився, тихо видихнув і, не розплющуючи очей, узяв її долоню й притиснув до губ.

— Ммм, бунтарко... — низьким голосом протягнув він. — Чому не спиш?

Хлопець потягнув Лілу до себе, міцно обіймаючи, і занурив обличчя у її волосся. Вона притулилася до його грудей.

— Брендоне, — мовила вона. — Мені й досі не віриться, що ми тут. Усе це здається неймовірним сном.

Брендон тихо розсміявся. Він трохи відсторонився й поцілував Лілу в ніс.

— Звикай, рідна. Я ж обіцяв мамі, що привезу тебе. — Хлопець перевів погляд на велике панорамне вікно, за яким було видно засніжені дахи старих французьких будинків. — Доброго ранку в Парижі, моя головна перемого.

Брендон тільки сильніше притиснув Лілу до себе, накриваючи їх обох ковдрою з головою. Вони ще хвилин п'ятнадцять ніжилися, тихо перешіптуючись і цілуючись під сонне буркотіння Брендона про те, що зимовий ранок створений виключно для того, щоб спати до полудня.

Але підбадьорливий аромат круасанів і міцної кави, що просочився крізь двері, натякнув, що час вставати.

— Добре, Лілу, здаюся, — усміхнувся Брендон, неохоче випускаючи її з обіймів.

У ванній вони продовжили дуріти, намагаючись мазнути одне одного зубною пастою. Умившись і переодягнувшись у домашні светри, Брендон із Лілу вирушили на простору, світлу кухню. Біля плити поралася Ґрейс, а на столі вже чекав розкішний сніданок — багети, тарілка з сирами, ягоди та ті самі круасани.

— О, прокинулися, соньки. — Вона обернулася й тепло усміхнулася. Ґрейс підійшла, по черзі обняла Лілу та сина й одразу усадила їх за стіл. — Нумо, пригощайтеся, поки все гаряче.

— Мамо, це ж просто неймовірно, — усміхнувся Брендон і потягнувся за кавою. — Ти коли встигла встати?

— Набагато раніше за вас, — відмахнулася Ґрейс. — І взагалі, доїдайте й швидко збирайтеся. Погода чудова, сонце вийшло. Нема чого в Парижі вдома сидіти. Брендоне, покажи Лілу Монмартр, зводи в Люксембурзький сад, погуляйте біля Сени.

Лілу, відпивши кави, з вдячністю подивилася на неї. Їй було так тепло й затишно в цій сімейній атмосфері, що відпускати маму Брендона одну у справах зовсім не хотілося.

— Ґрейс, а ходімо з нами? — запропонувала Лілу, повернувшись до неї. — Нам так хочеться погуляти вашими улюбленими місцями.

Брендон мовчки кивнув, підтримуючи ідею коханої. Ґрейс на секунду замислилася, а потім м'яко похитала головою.

— Ох, люба, мені дуже приємно. Але сьогодні справді не можу. Важлива зустріч, яку ніяк не перенести. Але обіцяю — завтра я весь день вільна й покажу вам такий Париж, якого не знайдете в жодному путівнику! А зараз ідіть удвох.

Довго просити їх не довелося. Швидко зібравшись, Брендон і Лілу вискочили на засніжені вулиці. Хлопець міцно тримав руку дівчини й, загадково усміхаючись, ігнорував усі розпитування про те, куди вони йдуть.

Усе з'ясувалося, коли перед ними з'явилася знаменита скляна піраміда. Лувр!

У Лілу буквально перехопило подих. Вона завмерла на секунду, а так захоплено пискнула, що пара французів, які проходили повз, розуміюче усміхнулася. Для Лілу, мистецтвознавиці й художниці, цей музей був найзаповітнішою мрією. Вона кинулася Брендонові на шию й, цілуючи його в щоки, раділа, як дитина.

Усередині музею Лілу остаточно втратила зв'язок із реальністю. Дівчина ходила величними залами, наче зачарована, ледь не притискаючись носом до огорож. У залі французького живопису вона різко загальмувала перед величезним полотном епохи романтизму. Лілу зробила крок уперед, і її дихання сповільнилося. Вона розглядала кожен мазок із захопленою, ледь помітною усмішкою.

Брендон підійшов ззаду, але навіть не глянув на шедевр світового мистецтва, який коштував мільйони доларів. Він став трохи збоку, засунувши руки в кишені куртки, і просто дивився на неї. Йому було плювати на Лувр, на стародавні статуї та на полотна видатних італійців. Для нього найголовнішим мистецтвом у цьому залі, та й у всьому світі, була ця руда дівчинка з палаючими очима. Брендон милувався тим, як Лілу закусує губу і як красиво падає світло на її профіль.

Усі ці художники століттями намагалися закарбувати красу на своїх полотнах. Але він точно знав, що його особистий шедевр зараз стоїть прямо перед ним. Лілу нарешті помітила його погляд і обернулася.

— Що? — зніяковіла вона, за звичкою заправляючи неслухняне пасмо волосся за вухо.

— Нічого, — м'яко усміхнувся Брендон. — Просто милуюся.

Лілу тихо розсміялася, переплітаючи свої пальці з його. Вона потягнула хлопця трохи до себе, змушуючи зробити крок уперед, і притулилася лобом до його плеча.

Повз них проходили екскурсійні групи, десятки туристів, які розмовляли різними мовами, а за вікнами Париж жив своїм життям. Але час ніби зупинився.

І, напевно, уперше в житті Брендон Еванс не думав про наступну гру, про перемоги чи про майбутнє.

Зараз йому не потрібно було нічого нікому доводити. Тому що все найважливіше й найцінніше вже було поруч — тримало його за руку й щасливо усміхалося.

Кінець!