Розділ 35

🎧Back To You — Selena Gomez

Сонце щосили заливало кімнату, коли Лілу опустила на підлогу невелику валізу. На ліжку панував звичний для неї творчий хаос. Стопки одягу лежали поруч зі скетчбуком і набором олівців. Лілу вже хвилин десять намагалася зрозуміти, чи дійсно їй потрібні три светри на три дні, і поки що перемагали светри.

Двері розчинилися, і в кімнату влетіла Стейсі з двома стаканчиками кави. Її обличчя сяяло від захвату.

— Лілу, я досі не можу повірити! — затараторила вона, простягаючи подрузі стаканчик. — Сам Метрополітен! Нью-Йорк! Ти розумієш, що ти офіційно у топі найкращих студентів? Я так за тебе рада, ти розумниця!

Лілу слабко усміхнулася, приймаючи каву, і сіла на ліжко.

— Дякую, Стейсі, — тихо відповіла вона. — Це справді шанс усього життя.

— Отож-бо. — Стейсі зробила ковток. — А в тебе обличчя, ніби ти їдеш не до Нью-Йорка, а на каторгу.

Лілу зітхнула, проводячи пальцями по зірочці на шиї. Перед очима постав учорашній вечір: Брендон, його серйозний погляд і тихе «Я завжди чекаю на тебе вдома». Від спогаду хотілося усміхнутися, але на душі все одно було незвично важко.

— Це так безглуздо! — зізналася вона. — Я їду всього на три дні. Але вже цієї неділі фінал, і мені так паршиво залишати Брендона одного, коли в нього такі навантаження.

— Гей, облиш паніку! — Подруга струснула її за плечі, сідаючи поруч. — Брендон дорослий хлопець і капітан команди, він упорається з тиском і чудово розуміє, наскільки ця поїздка важлива для тебе.

Лілу подивилася на Стейсі. Подруга мала рацію. Брендон сам учора сказав, що її підтримка завжди з ним.

— Добре. — Вона встала з ліжка й потягнулася за улюбленим светром. — Я встигну засумувати за ним, подивитися на шедеври й прибути якраз до того моменту, коли «Вовки» рознесуть суперників.

— Оце інша розмова. — Стейсі клацнула подругу по носі. — Давай, допоможу тобі запакувати речі.

Вона потягнулася за футболкою, що лежала на ліжку, але раптом зупинилася. Її погляд ковзнув по шиї Лілу й зачепився за зірочку.

— До речі, у Брендона точно є смак, — зауважила Стейсі, киваючи на підвіску. — Дуже ніжно.

Лілу машинально торкнулася зірочки пальцями й задоволено задерла ніс.

— Так, це правда.

— Отже, ти тепер зірочка?

— Я бунтарка! — одразу ж обурилася Лілу.

Стейсі розсміялася й раптом витягла з валізи щойно складений Лілу светр.

— Я поношу його, добре? — благально протягнула вона. — Візьми із собою якийсь інший.

— Добре, — видихнула Лілу. — Тільки не замаж його своїми улюбленими пончиками. Глазур погано відпирається.

— Один раз було!

— Це був мій улюблений светр!

Стейсі жартівливо фиркнула й штовхнула подругу в бік. Лілу одразу ж відповіла тим самим, ледь не впавши на ще не зібрану валізу. За секунду обидві вже сміялися, зовсім забувши про речі.

Саме за це Лілу й любила їхню дружбу. Варто було думкам стати занадто важкими, як Стейсі якимось неймовірним чином перетворювала їх на суперечку через пончики та вкрадений светр.

***

Стрілки годинника на стіні невблаганно наближалися до третьої години. Автобус, який мав відвезти студентів до аеропорту, вирушав рівно о четвертій від головного корпусу. Час танув, а на паркеті баскетбольного залу панувало справжнє пекло.

Андерсон сьогодні перевершив сам себе. Голос тренера зривався на хрип, свисток не замовкав ні на секунду. Фінал був занадто близько, і будь-яка помилка каралася колами по залу та доганами.

Я працював на межі своїх можливостей, але мій погляд раз у раз косився на електронний годинник. Усередині все горіло від прикрості. Я обіцяв собі, що проведу Лілу до автобуса, допоможу з валізою й міцно обійму на прощання. Але реальність руйнувала плани.

Під час однієї з хвилинних перерв я знову подивився на годинник. До відправлення автобуса залишалося все менше часу. Я розумів, якою буде відповідь Андерсона, але просто відпустити Лілу, навіть не спробувавши, не міг.

Важко зітхнувши, я все ж підійшов до тренера.

— Містере Андерсон, — звернувся я, витираючи піт з лоба. — Можна мені відлучитися на пів години? О четвертій годині вирушає автобус, мені потрібно...

— Виключено, Брендоне, — різко перервав він. — Жодних «відлучитися». Кожна хвилина на рахунку. У нас фінальне відпрацювання захисту. Якщо капітан зараз залишить команду, то в неділю ми злиємося в першій же чверті.

Я стиснув зуби й просто кивнув. Злість усе одно закипала всередині, хоча я розумів, що Андерсон має рацію. Повернувшись у гру, я зовні залишався спокійним і зібраним, але м'ячі в кошик тепер влітали із нищівною силою.

Наступний м'яч я перехопив у Майкла й майже одразу віддав Тайлеру. Той повернув передачу, але я замість звичної комбінації різко пішов до кошика сам і вколотив м'яч згори.

— Брендоне! — рявкнув Андерсон. — Злість залиш за межами майданчика! Тут думати треба!

Я мовчки підібрав м'яч.

— Ще раз, — кинув я хлопцям.

Карлос перезирнувся з Енді, але коментувати ніхто не ризикнув. Ми тільки встигли зайняти позиції, коли двері залу відчинилися.

На порозі з'явилася Лілу в дорожньому одязі й із невеликим рюкзаком на спині. Вона обвела зал поглядом і рішуче попрямувала до Андерсона. Хлопці притихли, Тайлер присвиснув, але під моїм строгим поглядом швидко заткнувся.

— Містере Андерсон, доброго дня, — упевнено промовила Лілу. — Вибачте, що перериваю таке важливе тренування. Я їду в поїздку від університету. Будь ласка, відпустіть Брендона на кілька хвилин.

Андерсон перевів погляд на мене, що важко дихав, а потім знову на Лілу. Кілька секунд він мовчав, ніби боровся між принципами тренера та залишками людського співчуття.

— Дві хвилини, капітане! — промовив він. — Рівно сто двадцять секунд.

— Дякую, тренере.

Я перехопив Лілу за руку, і ми вийшли із залу в порожній коридор. Варто було дверям зачинитися, як я одразу ж притягнув її до себе, міцно обіймаючи й зариваючись обличчям у її волосся.