Розділ 33

🎧Sparks — Coldplay

На вулиці стемніло, але кімнату все ще освітлювали затишні гірлянди. За вікном мерехтіли ліхтарі кампусу, а з коридору зрідка доносилися приглушені голоси та грюкання дверей.

Я лежав на спині, підклавши одну руку під голову, а другою міцно обіймав Лілу, притискаючи її до себе. Вона влаштувалася головою на моїх грудях.

— Знаєш, — неголосно почав я. — Я ж за все своє життя майже нічого не боявся. На паркеті, перед найважчими фінальними іграми — завжди був тільки азарт. І ніколи не боявся когось втратити. Я думав, що все контролюю.

Я на секунду замовк, сильніше притискаючи Лілу. Після вчорашнього мені не хотілося відпускати її ні на хвилину. Здавалося, варто послабити руки, і вона знову віддалиться.

— А вчора... — продовжив я. — Коли я усвідомив, що можу втратити тебе, Лілу, мене так скрутило. Цей бісів страх був сильнішим за мене. Я зрозумів, наскільки важливою частиною мого життя ти стала. І як сильно я не хочу тебе втрачати.

Лілу притихла, крутячи в пальцях шнурок від мого худі. Кілька секунд вона мовчала, ніби збираючись із думками, а потім провела долонею по моїх грудях і піднялася, зазираючи мені в очі.

— Мені теж було страшно, Брендоне, — тихо зізналася Лілу. — Я злякалася, що для тебе наші ночі, розмови — це просто красива гра. Що я для тебе просто чергова галочка й теж легко можу стати «минулим».

Від її слів щось болісно стиснулося всередині. Увесь цей час вона боялася, що для мене вона просто ще одна дівчина, яку одного разу можна залишити в минулому.

Я повернувся до неї, беручи її обличчя в долоні.

— Гей, бунтарко, — тихо прошепотів я. — Ніколи не думай, що ти для мене чергова. Ти — найважливіше, що є в мене, Лілу. Ти перевернула моє життя, і я не хочу повертатися назад. Я хочу бути тільки з тобою.

Лілу слабко усміхнулася й потягнулася до моїх губ, скріплюючи наш мир довгим і ніжним поцілунком. Ми продовжували лежати, закутані пледом, поки за вікном остаточно не стемніло. Напруга повністю зникла, але одна думка не давала мені спокою. Перед очима знову постав вираз обличчя Лілу, коли у вестибюлі повз нас пройшла Хлоя.

— Лілу, — неголосно покликав я. — Я хотів запитати. Хлоя не завдає тобі клопоту?

Лілу про щось замислилася, потім піднялася.

— Усе нормально, Брендоне, — спокійно відповіла вона. — Ми все з'ясували. Тепер спілкуємося виключно у справах групи підтримки. До того ж більшість мене підтримала. Твоя бунтарка змогла за себе постояти.

Я з полегшенням видихнув і поцілував її в лоб.

— А я в тобі й не сумнівався.

Але час невблаганно біг. Похмілля все ще нагадувало про себе глухим болем у потилиці.

— Як же не хочеться йти, — пробурмотів я, міцніше притискаючи Лілу до себе. — Я б залишився з тобою до ранку, але мені треба додому. Не завадило б привести себе до ладу, щоб завтра на паркеті бути людиною, а не зомбі.

Лілу тихо розсміялася й обережно вибралася з моїх обіймів.

— Іди, — кивнула вона. — Тобі справді потрібно відпочити. Напиши мені, як дістанешся, добре?

Я встав із ліжка й нахилився, щоб поцілувати Лілу в маківку.

— Обов'язково.

Накинувши капюшон, я обернувся біля дверей і вийшов у коридор. Здається, все нарешті поверталося на свої місця.

***

Час летів зі швидкістю запущеного в кошик м'яча. Я працював на тренуваннях, витискаючи з себе та хлопців максимум. На носі фінал, і Андерсон не пробачав ані найменшої слабкості. Але незважаючи на втому, кожну вільну хвилину я проводив із Лілу, забираючи її з тренувань і проводжаючи до кімнати. Між нами знову запанувала гармонія.

Ми сиділи за своїм звичним столиком в університетській їдальні. На тарілках вистигав обід, а навколо шуміли студенти. Лілу крутила в руках виделку, майже не торкаючись їжі. Я помітив, як у неї блищать очі. Вона явно через щось нервувала.

— Так, викладай. — Я м'яко накрив її долоню своєю. — Ти за останні пів години сказала щонайбільше три слова й постійно дивишся у вікно. Що сталося?

Лілу зробила глибокий вдих і подивилася на мене.

— Сьогодні були збори курсу. Куратор оголосив новину. Університет організовує культурну поїздку до Нью-Йорка, до музею Метрополітен. Вони відібрали найкращих студентів із художнього факультету. Брендоне, я у списку.

Вона випалила це на одному диханні, але її щаслива усмішка одразу ж змінилася легкою тривогою.

— Це такий шанс, розумієш? — швидко заговорила вона. — Побачити ці зали, оригінали картин, про які я читала в книгах. Але поїздка припадає якраз на дні перед фіналом. Я така щаслива, але переживаю, що залишаю тебе в найважливіший момент...

Я слухав її, і насамперед на мене нахлинула хвиля гордості. Моя дівчинка! Моя неймовірна бунтарка серед найкращих. Я знав, як вона наполегливо вчиться та працює, і те, що університет це визнав, було абсолютно заслужено.

— Лілу, це ж круто! — Я м'яко усміхнувся. — Ти заслужила це як ніхто інший і зобов'язана поїхати. За мене не переживай, я впораюся, а твоя підтримка буде зі мною у вигляді браслета. Я так пишаюся тобою, ти й уявити не можеш!

Лілу з полегшенням видихнула, а її очі засяяли ще яскравіше. Я відкинувся на стільці, продовжуючи усміхатися. Але в грудях ледь відчутно кольнула туга. Я згадав нашу недавню розмову, коли пообіцяв, що обов'язково відвезу її до Нью-Йорка. Мені було трохи прикро, що цю можливість у мене перехопив університет. Але це було неважливо. Головне, що Лілу щаслива.

— Що ж, зірко художнього факультету, — підморгнув я. — З тебе звіт. І не запізнися на літак назад. Я буду дуже сумувати.

— Я теж буду сумувати, — усміхнулася Лілу. — Але до фіналу повернуся, обов'язково. Таке ні за що не пропущу.

— Ще б пак ти не повернулася, — примружився я. — Як мені виходити на фінал, якщо моєї головної вболівальниці не буде на трибунах? Від тебе тепер залежить моральний стан капітана. А отже, вважай, усієї команди.

Лілу жартівливо фиркнула, повторюючи вираз одного зі своїх улюблених котів зі стікерів. Я не втримався й розсміявся, накриваючи її долоню своєю.