Розділ 31

🎧Privilege — The Weeknd

Погода стояла дивовижно тепла. Небо забарвилося в помаранчево-червоні кольори. Кампус був наповнений студентами, які вийшли на вечірню прогулянку. На лавках збиралися шумні компанії, пліткуючи та весело сміючись. Після кількох діб, проведених між аудиторіями та спортзалом, можна було нарешті нікуди не поспішати.

Через пів години я вже сидів у машині біля гуртожитку. Лілу вийшла, кутаючись у легку куртку, і миттєво усміхнулася. Я вискочив із салону, перехопив її й міцно притиснув до себе, змушуючи відірватися від землі.

— Брендоне, припини! — розсміялася вона, чіпляючись за мої плечі.

— А що? — хмикнув я. — Тільки Рею та Тайлеру так можна?

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Зате вони точно не можуть зробити так.

Я поставив її на ноги й поцілував, обхоплюючи за талію під розстебнутою курткою. Лілу відповіла одразу, обвивши руками мою шию. Поцілунок швидко перестав бути невинним, і мені довелося першому змусити себе відсторонитися.

— Усе, — видихнув я, усе ще утримуючи її за талію. — Інакше ми нікуди не поїдемо.

Лілу розчервонілася й задоволено усміхнулася.

— Ходімо. — Я взяв її за руку й повів до парковки.

Ми сіли в машину й під неголосну музику рушили в дорогу. Місто вже потроху занурювалося в сутінки, запалювалися неонові вивіски та вуличні ліхтарі.

На одному з перехресть я пригальмував біля невеликого квіткового магазину.

— Я зараз, сиди тут, — підморгнув я й вискочив на вулицю.

Лілу тільки розгублено закліпала мені вслід. Через кілька хвилин я повернувся й простягнув їй невеликий букет із рожевих півоній та польових квітів.

— Не можна приходити на побачення з порожніми руками.

Очі Лілу миттєво загорілися. Вона обережно прийняла букет і занурила обличчя у квіти.

— Дякую, Брендоне, вони дивовижні! — прошепотіла вона, прикусуючи губу.

Від того, як Лілу дивилася на мене зараз, серце починало битися швидше.

Я завів двигун, і ми знову влилися в потік машин. Лілу влаштувала букет на колінах і решту дороги час від часу поглядала на нього з усмішкою.

Невдовзі попереду здалася набережна. Я звернув до парковки. Ми залишили машину й пішли вздовж води. Я одразу ж перехопив руку Лілу, переплітаючи наші пальці. Після божевільного пресингу ця прогулянка здавалася ковтком чистого повітря.

— Розповідай, як минув день, — запитав я, дивлячись на неї зверху вниз. — Було щось цікаве?

— О, сьогодні нам показували документальний фільм про музей мистецтв Метрополітен у Нью-Йорку, — пожвавилася Лілу. — Це щось неймовірне. Там такі масштаби. Я дивилася на картини на величезному екрані й розуміла, що готова віддати все, аби побачити це наживо. Роздивлятися кожен мазок, кожну тріщинку. Напевно, у такі моменти я й відчуваю, чому обрала мистецтво.

Я слухав її, затамувавши подих. Мені шалено подобалося слухати, як вона говорить про те, що любить, і бачити, як загоряються її очі. Я майже нічого не розумів у мистецтві, але заради того, щоб бачити Лілу такою, був готовий вивчити назви всіх музеїв світу.

— Значить, Метрополітен? — Я примружився, притискаючи її до себе ближче. — Запишемо в список обов'язкових місць для відвідування. Уяви, будеш водити мене залами й буркотіти, що я не розуміюся у високому мистецтві.

— Ловлю тебе на слові, — розсміялася Лілу.

— У нас, звісно, не так цікаво, як у Метрополітені, — усміхнувся я. — Але Андерсон залишився задоволений. Сьогодні вдалося відпрацювати достатньо тактичних схем, щоб він змилувався й відпустив нас раніше.

— Я так рада. — Вона притислася до мого плеча. — Ти заслужив цей перепочинок. Уся команда заслужила.

Я подивився на неї й усміхнувся. Лілу раділа за мене, переживала за команду, ніби все це було важливим і для неї.

Я зупинився, розвернув її до себе й зазирнув їй в очі. Серце в грудях забилося сильніше. Уранці я вперше зізнався самому собі в тому, що відчуваю. А сказати це Лілу виявилося чомусь набагато страшніше.

— Лілу... — тихо почав я, заправляючи пасмо волосся, що вибилося, їй за вухо. — Просто хочу, щоб ти знала. Я дуже закоханий у тебе, і ти — це все, що мені потрібно.

Лілу завмерла, а на губах розквітла ніжна усмішка. Вона піднялася навшпиньки й коротко, але з почуттям поцілувала мене.

— Я теж, Брендоне, — прошепотіла вона.

Кілька секунд я просто дивився на неї, осмислюючи ці слова.

— Правда? — дурнувато перепитав я.

— Ні, вирішила пожартувати. — Лілу тихо розсміялася.

— Дуже смішно, бунтарко. — Я демонстративно закотив очі.

Я притягнув її назад і знову поцілував, цього разу не поспішаючи. Ми ще трохи простояли на тротуарі, поки Лілу нарешті не потягнула мене далі за руку.

— А як там Ґрейс? — запитала вона. — Ти з нею зідзвонювався?

— Так, — усміхнувся я. — Знайшла місце, де ловить мобільний звʼязок. Пише, що краєвиди чудові, погода прекрасна, і передає тобі величезний привіт. Уже на повну планує нашу наступну вечерю.

Лілу розсміялася, а я вирішив, що зараз саме час запитати про її маму.

— Слухай, а розкажи про свою маму. Ти про неї нічого не розповідала. Але я бачив фотографію у тебе в кімнаті. Ви дуже схожі.

— Мама... — Вона усміхнулася. — Її звати Наталі. Вона в мене неймовірна. Мама ж виховувала мене сама, працювала на двох роботах. Вона дуже пізно приходила, тому я часто залишалася у Міллерів. Але мама завжди віддавала мені найкраще.

Лілу зупинилася на секунду й подивилася на букет півоній. Вона обережно провела пальцями по пелюстках.

— Найкращі фарби, дорогі полотна. Вона хотіла, щоб я займалася тим, що люблю. А весь свій вільний час, незважаючи на втому, мама проводила зі мною. Усе, що є в мені, — це її заслуга. Вона дуже важлива людина.

Слухаючи її, я все сильніше проймався повагою до жінки, яку навіть не знав. Тепер я краще розумів, звідки в Лілу цей внутрішній стрижень.

— Вона виростила прекрасну доньку, — щиро сказав я. — І я б хотів познайомитися з нею особисто, щоб сказати дякую за тебе.