Розділ 29

🎧Hold Me While You Want — Lewis Capaldi

У кабінеті французької панувала звична метушня. Лілу прийшла раніше, щоб зайняти їхнє улюблене місце. Вона поклала сумку на сусідній стілець, мимоволі поглядаючи на двері. Їй відчайдушно хотілося побачити Брендона й переконатися, що все добре.

До аудиторії зайшов містер Робертс. Він ввічливо кивнув студентам і подивився на годинник. До початку пари залишалася хвилина. Лілу знову кинула погляд на двері. Брендона все ще не було. Вона насупилася. Він дуже рідко запізнювався. Втім, решти «Вовків» теж ніде не було видно.

Лілу дістала телефон, набираючи повідомлення.

Л: Брендоне, ти де? Робертс уже прийшов.

Викладач розгорнув журнал, збираючись проводити перекличку, коли двері різко відчинилися. До аудиторії один за одним ввалилися Брендон, Тайлер, Енді й Майкл. Усі четверо важко дихали, а волосся розпатлалося після бігу.

— Пробачте за запізнення, містере Робертс! — випалив Брендон, намагаючись перевести подих. — Тренер Андерсон улаштував нам ранкову розминку. Зі стадіону бігли вже сюди.

Робертс суворо подивився на них, але лише важко зітхнув і вказав на їхні місця. Хлопці рушили між рядами. Брендон дійшов до Лілу й опустився на стілець.

— Привіт, — тихо сказав він, непомітно цілуючи її в скроню й одразу ж поліз у свій рюкзак.

Лілу встигла усміхнутися, зрадівши звичному жесту, але майже одразу помітила його напружене обличчя. Під очима залягли темні тіні, а щелепа була стиснута.

— Привіт. — Вона м'яко торкнулася його передпліччя. — Як ти?

Брендон навіть не повернув голови, його пальці люто ковзали екраном смартфона. Андерсон уже надсилав у командний чат аналіз помилок і план сьогоднішнього тренування.

— Нормально. Усе в порядку, — сухо відповів він. — Мені потрібно відповісти, зачекай.

Лілу розгубилася, відчуваючи, як усередині все холоне. Вона знову згадала отруйні слова Хлої. Брендон заблокував телефон, кинув його на парту екраном униз і впився поглядом у дошку. Потім ніби схаменувся й обережно взяв Лілу за долоню. Від цього жесту їй миттєво стало тепло.

— Пробач, бунтарко, важкий ранок, — видихнув він.

— Нічого, я розумію.

Лілу кивнула. Вона й правда розуміла. Щоденні тренування тільки почалися, а Брендон уже виглядав так, ніби прожив половину тижня за один ранок.

— Брендоне, давай пообідаємо разом? У перерві між лекціями.

Брендон на секунду замислився.

— Добре, — кивнув він. — Тоді зустрінемося на нашому місці.

— Чудово, — прошепотіла Лілу, міцніше стискаючи його пальці.

Від однієї думки, що в них буде хоча б година удвох, їй стало трохи легше. Але неприємне почуття все одно не відпускало. Брендон сидів поруч, тримав її за руку, а думками ніби був десь зовсім далеко.

***

У велику перерву мій телефон вибухнув новою порцією повідомлень від Андерсона.

М.А: Брендон, я домовився з деканатом, з останньої лекції тебе відпустили. Не витрачай часу, ось список справ.

Нижче йшов довгий перелік завдань: забрати аналітику щодо суперників, розібратися з документами травмованого Тома, проконтролювати команду й з'явитися в тренерську. Від однієї думки про те, скільки всього потрібно встигнути до тренування, голова пішла обертом.

Наступні кілька годин я носився кампусом як навіжений. Спочатку забіг до адміністративного корпусу за документами Тома, потім через увесь кампус помчав до спортивного комплексу за аналітикою. Дорогою мене двічі перехоплювали хлопці з команди з якимись питаннями, а Андерсон устиг надіслати ще три повідомлення.

Телефон майже не переставав вібрувати в кишені, але я відкривав тільки командний чат, на ходу позначаючи виконані пункти. У якийсь момент я навіть відчув себе роботом.

У голові залишилася лише одна думка — усе встигнути й не підвести тренера. На годинник я перестав дивитися взагалі.

Отямився я тільки перед початком тренування. Хлопці вже переодягалися й шуміли, скаржачись на навантаження.

— Це повне безглуздя! — злився Карлос. — Що це за забіг зранку? Серйозно? У мене ноги досі кам'яні! Якщо так триватиме, я взагалі відмовлюся на паркет виходити!

— Спокійно, подивися на це з іншого боку. — Тайлер кумедно стрибав на одній нозі, затягуючи шнурки. — Якщо ми помремо до фіналу, суперникам зарахують технічну поразку, і ми станемо переможцями посмертно.

— Заткнися, Тайлере, нам і без твоїх жартів нудно, — застогнав Енді, лежачи на лавці. — Я не відчуваю пальців ніг. І їсти хочу. Навіть пообідати сьогодні не встиг.

Обід! Я завмер із футболкою в руках. Лілу! Ми ж домовлялися пообідати! Я судомно схопив телефон і відкрив наш чат. На екрані світилися два непрочитаних повідомлення. Як я взагалі примудрився їх не помітити?

Перше надійшло рівно в обід.

Л: Брендоне, я біля нашого столика. Взяла тобі гарячу каву. Чекаю.

Друге прийшло через сорок хвилин.

Л: Схоже, ти зовсім забігався. Я на пари. Поїж хоча б увечері, будь ласка. Успіху на тренуванні.❤️

Слідом вона надіслала стікер із нещасним котом у костюмі банана, по щоках якого текли намальовані сльози.

— Дідько… — видихнув я собі під ніс.

Мене ніби вдарили по голові. Шум роздягальні кудись відійшов на другий план. Я сів на лавку, тупо втупившись в екран, і всередині все стискалося від люті на самого себе. Лілу навіть не злилася, і від цього ставало тільки гірше.

Як я міг забути? Вона чекала на мене, а я просто перетворився на бездушну машину, яка виконує завдання Андерсона. Я злився на себе за те, що дозволив цій метушні відсунути її на другий план. Особливо після того, як пообіцяв собі, що знайду час для наспопри будь-який графік.

Я швидко набрав щось на кшталт: «Лілу, вибач мені, Андерсон вирвав мене прямо з лекції...», але не встиг. Різкий свист змусив усю роздягальню здригнутися.

— Брендоне! Живо на паркет! Або додам ще милю до завтрашньої пробіжки.