Розділ 25

🎧Daylight — Taylor Swift

Ранок неділі для мене розпочався зі смачного, теплого аромату ванілі й підсмаженого тіста. Я прокинувся й одразу ж потягнувся за телефоном, збираючись написати Лілу. Але, відкривши наш чат, помітив, що востаннє вона була в мережі пізно вночі. Будити її повідомленням не хотілося. Я відклав телефон і підвівся з ліжка. Голова вже зовсім не боліла. Одягнувши домашню футболку й спортивні штани, я вийшов на кухню.

Там уже вирувало життя. Мама, змінивши кашемір на фартух, спритно орудувала біля плити лопаткою. На тарілці височіла стопка тонких золотистих млинців.

— Bonjour, соня! — усміхнулася мама, помітивши мене. — Ти якраз вчасно. Сідай, кава вже готова.

— Доброго ранку, мамо. Нічого собі. — Я сів за стіл, вдихаючи запах кави. — Млинці! Ти їх сто років не готувала. Згадуєш американські традиції?

— Вирішила потішити свого дорослого сина. — Вона поставила переді мною чашку й тарілку. — У Парижі, звісно, приголомшливі круасани на кожному кроці, але іноді бракує звичайної домашньої метушні в неділю.

Я загорнув млинець і вмочив його в сироп.

— Juste incroyable, maman! (фр. Просто неймовірно, мамо!

Мама сплеснула в долоні.

— Бренді! Яка чудова вимова! — усміхнулася вона, округливши очі. — Ти з кимось займаєшся?

— Був час, — збентежився я, згадуючи Лілу та нашу підготовку до презентації.

— Ох, я така рада, що ти вчиш французьку. Сподіваюся, ти приїдеш до мене на зимові канікули? — запитала мама, сідаючи навпроти.

— Я спробую, — кивнув я, несподівано спіймавши себе на думці, як добре було б одного разу показати Париж Лілу. — Як ти взагалі?

Дивно. Ще кілька тижнів тому вона була для мене новенькою в групі підтримки, а тепер я сидів за сніданком із мамою й уже уявляв нашу спільну поїздку. Куточок губ зрадницьки сіпнувся вгору, і я поспішив сховатися за чашкою кави.

Мама уважно подивилася на мене, ніби намагаючись зрозуміти причину моєї раптової усмішки, але нічого не сказала.

— Добре, Бренді, я просто насолоджуюся життям, — зітхнула вона, зчепивши пальці. — Коли мало роботи, гуляю біля Сени, відвідую різні музеї. Нещодавно з подругами їздили в Лілль, мені там дуже сподобалося.

Я уважно слухав і пив каву, спостерігаючи за натхненним обличчям матері. Вона говорила швидко, захоплено жестикулюючи, зовсім як раніше, коли розповідала мені казки перед сном. Колись мені було важко прийняти її нове життя так далеко від мене. Але зараз, слухаючи розповіді про Париж, роботу й поїздки з подругами, я бачив перед собою щасливу жінку. І, мабуть, мені було достатньо просто знати, що їй добре.

— Я радий за тебе, мамо. Чесно, — сказав я, накриваючи її долоню своєю. — Радий, що ти створила собі  життя, про яке мріяла.

Мама тепло усміхнулася й злегка стиснула мої пальці у відповідь.

— Дякую, дорогий. Мені важливо це чути саме від тебе.

— Пропоную не сидіти сьогодні вдома. — Я відсунув тарілку й хитро примружився. — На вулиці гарна погода, давай прогуляємося містом. Пройдемося магазинами або, наприклад, зайдемо у наш парк.

— Із задоволенням, Бренді! Я тільки приведу себе до ладу, — відповіла вона, розв'язуючи фартух. — Дай мені трохи часу, і я готова підкорювати це місто зі своїм найкрасивішим сином!

Я провів її поглядом і мимоволі усміхнувся. На кухні пахло кавою, ваніллю й чимось давно забутим, але дивовижно рідним.

***

Осіннє місто зустріло нас приємною прохолодою та яскравим килимом із золотого листя. Ми з мамою повільно йшли центральними вуличками, повз старовинні цегляні фасади, які контрастували з новими спорудами, та вітрини місцевих кав'ярень.

— Тут усе так змінилося! — вигукнула мама. — Бренді, подивися на цей сквер! Пам'ятаєш, коли ти був на першому курсі, тут була напівпорожня алея та кілька старих лавок?

— Ага, а тепер тут чудова зона для відпочинку, — кивнув я, засунувши руки в кишені куртки. — А бачиш ті нові будівлі? Кажуть, там буде спортивний зал, зокрема баскетбольний майданчик.

— Ох, синку, для тебе найкращі декорації міста — це баскетбольні майданчики, — беззлобно розсміялася мама. — Але масштаб вражає. Місто стало... по-європейськи затишним.

Ми повернули на торгову вулицю й зайшли в невеликий бутик вінтажних аксесуарів. Мама одразу ж попрямувала до стелажа з головними уборами. Вона приміряла витончений капелюшок бордового кольору, кокетливо повертаючись до дзеркала й поправляючи каре.

— Ну, як тобі, Бренді? Не надто старомодно для американських заповідників? — з усмішкою запитала вона.

— Тобі дуже личить, — щиро відповів я, спершись на стійку. — Справжня француженка.

У цей момент у кишені завібрував телефон.

Л: Привіт, Брендоне! Сподіваюся, мама не змусила тебе займатися хатніми справами. Як прогулянка?

Я усміхнувся, дивлячись на екран, й швидко набрав відповідь Лілу, але вчасно схаменувся. Мамин проникливий погляд уже був спрямований прямо на мене через дзеркало. Вона злегка нахилила голову й повернула капелюшок на полицю.

— Так-так, — протягнула мама. — Судячи з того, як у мого сина щойно посвітлішало обличчя, пише явно не тренер Андерсон. І навіть не Тайлер.

Я завагався всього на секунду, перебираючи в голові слова. Ми з Лілу тільки-но відкрилися одне одному. Напевно, варто було спочатку обговорити це з нею. Але для мене все вже було очевидно.

— Це Лілу. Моя дівчина, — промовив я, і від цих слів по тілу розлилося приємне тепло.

— Твоя дівчина? — вигукнула мама з теплою усмішкою. — Бренді, це ж так чудово! Розповідай, як ви познайомилися?

— Нас звів французький романтизм, — усміхнувся я. — Викладач обʼєднав нас у пару для проєкту. Ми готувалися, сперечалися, перебирали купу авторів. Вона творча, уперта й узагалі плювати хотіла на те, що я популярний спортсмен. Ми обрали тему бунту та п'єсу Гюго «Ернані».

— «Ернані»? Боже, синку, це ж чиста пристрасть і виклик усьому світу! — Мамині очі захоплено заблищали. — Здається, ви занадто буквально зрозуміли класика.