Зникнення, що змінює усе

Тим часом у Лондоні:

— Та не могла вона просто зникнути безслідно на чотири дні! — вигукнув рудоволосий хлопець.

— Скажи мені, будь ласка, чого ти від мене очікуєш? Я подзвонила всім її друзям, рідним, знайомим. Написала заяву про зникнення в поліцію. Що ще ти хочеш від мене?! — знервовано відповіла світловолоса дівчина.

— Ти що, зовсім за неї не хвилюєшся? Твоя найкраща подруга зникла! — продовжував Френк.

— Френку, досить! — не витримала тиску дівчина. — Я дуже хвилююся за Наталі, але хоча б намагаюся зберігати спокій і не сіяти паніку. І взагалі, на відміну від тебе, я принаймні щось роблю!

Від її слів Френк аж позеленів від злості.

— Ну звісно, ти ж Анабель Френклін — психотерапевт. Такі, як ти, знають, як себе вести в таких ситуаціях, — саркастично кинув хлопець.

— Мій любий друже, ще трохи — і ти виведеш мене з рівноваги. А ми обоє знаємо, що цього краще не робити, — грізно сказала Анабель.

Закотивши очі, Френк почав нервово ходити по кімнаті.

— Поліція нічого не робить... А якщо вона вже мертва? — сказав він, і сам здригнувся від власних слів, різко зупинившись.

Ця ситуація відверто набридла Анабель. Вона чудово знала, як сильно Наталі важлива для Френка, але його паніка не допомагала. Сама вона теж дуже хвилювалася — подруга зникла, наче розчинилася в повітрі. Ні сліду, ні звуку. Просто зникла.

Важко зітхнувши, Анабель піднялася з крісла й підійшла до Френка. Поклавши руку йому на плече, м’яко промовила:

— Не дозволяй страху й уяві взяти над тобою гору.

Френк нічого не відповів, лише похилив голову й замовк. Анабель чудово розуміла: для нього Наталі — не просто подруга. У дитинстві, коли його батьки майже не бували вдома, він часто гостював у родини Наталі, яка жила навпроти. Вона стала йому і подругою, з якою можна посміятися, і сестрою, яка може насварити.

— Ти права... Я повівся як повний дурень, — зітхнув Френк.

Анабель ледь усміхнулася:

— Давай я заварю нам чаю з меліси, і ми ще раз спокійно обдумаємо, що можна зробити.

Хлопець кивнув і чемно пішов за нею до кухні.

— Ти говорив із батьками Наталі? Як вони? — запитала Анабель.

— Так, розмовляв. Хвилюються. У пані Сабіни навіть тиск піднявся, — відповів Френк.

— Бідолашна... Треба буде до неї навідатися, — заклопотано сказала дівчина.

Приготувавши ароматний чай, друзі повернулися до вітальні. Вони перебували у квартирі Наталі — на випадок, якщо вона або її викрадачі повернуться.

Зручно вмостившись у кріслах, вони почали обговорювати можливі варіанти подальших дій. Під час розмови з’являлося багато ідей. Френк, наприклад, хотів самостійно піти до лісу, де востаннє бачили Наталі. Він не довіряв поліції й волів усе перевірити власноруч. Анабель ця ідея не подобалася: вона знала, що її друг, найімовірніше, встряне в якісь неприємності, та ще й її втягне.

— Якщо тобі не подобається моя ідея, запропонуй щось своє, — насупився Френк, мов дитина.

— Добре. А як тобі таке: я домовлюсь про зустріч із людиною з поліції й дізнаюся, на якому етапі розслідування, — запропонувала Анабель.

— Ну ось! Можеш, коли хочеш! СТОП! А чому ти одразу не скористалася цим зв’язком? — вигукнув Френк з докором.

— З особистих причин, — спокійно відповіла дівчина, допивши чай.

— Це які ще такі “особисті причини” важливіші за подругу?! — вибухнув хлопець.

Його слова боляче вразили Анабель. Вона не могла сказати правду, чому одразу не звернулася до свого так званого “знайомого”. Минуле, яке вона старанно приховувала, раптом затягнуло її вглиб — як трясовина.

Звернувши увагу на зміну в її обличчі, Френк вирішив не тиснути.

— Гаразд. Проїхали, — сказав він м’якше.

Анабель полегшено зітхнула. Хоча зовні Френк здавався байдужим до почуттів інших, насправді він був дуже чуйною людиною. Просто не завжди знав, як це показати.

— Я постараюся домовитися про зустріч якомога швидше, — сказала дівчина.

— Добре. Це буде чудово, — відповів Френк, зариваючи пальці в своє руде волосся.

У машині Натаніеля:

— Та все добре, — трохи знітилася Наталі.

— Впевнена? Бо ти так пильно дивилась на мене хвилин з десять, — промовив Натаніель із легкою усмішкою.

— Впевнена. А коли ми будемо на Шелгет-Роуд, SW11? — запитала вона.

— Десь о 12:00, — відповів мафіозі.

— А о котрій ми мали прибути вчора?

— О 10:00.

— Тобто сьогоднішня поїздка довша на дві години?

— Виходить, що так, — підтвердив Натаніель.

Отримавши відповіді на всі запитання, Наталі перевела погляд на вікно. Попри дощ, пейзаж був казковим: густий ліс уздовж дороги, похмуре небо — усе це створювало чарівну атмосферу, мов із пригодницької повісті.

Думки про рідних і друзів заполонили голову.  Раптово її охопило почуття провини. Так, вона й раніше зникала без попередження, але завжди можна було подзвонити. А тепер — чотири дні без зв’язку. Вони, мабуть, шалено хвилюються, — промайнуло у неї в голові.

Наталі ще з дитинства любила усамітнення. Прогулянки на природі були для неї джерелом спокою. Тому її батьки часто відвозили її до бабусі й дідуся за місто, котрі мали невеликий будиночок біля лісу. Там дідусь водив її на прогулянки, розповідав легенди й показував рослини. Вони часто настільки захоплювалися, що поверталися пізно, через що бабуся сердито лаяла дідуся, бо Наталі пропускала обід. Врешті-решт вона почала давати їм із собою смаколики — не знаючи, що онука вже давно ласувала немитими ягодами просто з кущів. Якби дізналася — дідусеві не поздоровилося б.

Бабуся Наталі була справжньою гримучою сумішшю: пряма, смілива, емоційна. А дідусь — спокійний і м’який. Разом вони становили ідеальне поєднання, що доповнювало одне-одного. Ці спогади діяли на неї, як колискова — вона почала задрімувати.

Натаніель, почувши тихе сопіння, відірвав погляд від документів. Наталі спала неймовірно мирно й зворушливо. Він не втримався: вкрив її своєю курткою, притягнув до себе і поклав її голову на своє плече. У цей момент він дозволив собі мить слабкості. Задоволено всміхнувшись, мафіозі повернувся до читання доповідей.