Кохання, солярка і теорія ймовірностей

  Коли дим від чергового медійного скандалу остаточно осідає, на поверхні завжди залишається чиста неприкрита реальність, яку я намагаюся розібрати не через емоції, а через холодну логіку. З моменту тієї гучної публікації Антона Філіпова про транспортну монополію минуло вже більше десяти років, але якщо препарувати хронологію подій, виникає питання, яке лежить суто в площині теорії ймовірностей. Звісно, я не збираюся кидатися голослівними звинуваченнями чи щось категорично стверджувати напевно, адже у мене немає задокументованих доказів кулуарних домовленостей. Проте, якщо подивитися на цю ситуацію як на суху математичну модель, ймовірність того, що стаття виявилася сліпим збігом обставин, починає стрімко падати до нуля. Переді мною закладається серйозне психологічне припущення про існування витонченої комбінації, де в один вузол могли зв'язатися ресурси монополіста, особливості медійної системи та гормональна залежність.

Щоб розібрати цю гіпотезу, я звертаюся до поведінкового аналізу й дивлюся на специфічний психологічний почерк, який зазвичай притаманний подібному типу особистості. Якщо припустити, що прототип Леоніда Соляра раніше вже демонстрував схильність до масштабних жестів — наприклад, коли віддавав наказ масово обклеїти оголошеннями своєї фірми увесь простір навколо будинку бажаної жінки, — то ми маємо справу з класичним психологічним патерном. У психоаналізі така поведінка розглядається як спроба хуверингу, тобто намагання нарцисичної структури за будь-яку ціну нагадати про себе, втягнути об'єкт своєї зацикленості назад у поле зору. Обклеєні стовпи  були первісним, майже тваринним міченням території, прагненням стати видимим там, де його ігнорували. Але коли капітали цієї людини стрімко пішли вгору, а масштаб гри зріс до рівня міської політики, колишні методи стали дрібними, і тоді могла виникнути ідея хуверингу зовсім іншого рівня — медійного перформансу на все місто, розрахованого суто на її очі.

Головним тригером у цій математиці збігів міг стати момент, коли Соляр дізнався, хто саме ховається за фейковим ім'ям відомого та впливового міського блогера. Допоки вона залишалася анонімом, була для нього нецікавою фігурою, але розкриття її реальної особистості могло миттєво змінити правила гри. Для грандіозного нарциса усвідомлення того, що жінка має реальну медійну та інтелектуальну владу — це колосальний виклик для його еґо. Виникає закономірне припущення: чи не виникла у нього в цей момент життєва потреба перехопити ініціативу, стати головним актором на тій єдиній сцені, де вона виступала критиком, і вразити її у її ж власному інформаційному полі, де вона робила жирний акцент на викривальних розслідуваннях?

У цій моделі ймовірностей з'являється ще одна надзвичайно важлива деталь — професійний місток, який з'єднував два абсолютно різні світи. Її близька людина  працювала у Громадському русі ЧЕСНО і знала автора майбутньої статті особисто. Психоаналіз вчить, що для витонченого маніпулятора такий зв'язок є не перешкодою, а ідеальним інструментом. Знаючи про цей внутрішній контекст, Соляр міг діяти через треті руки, тонко підкидаючи журналістам такі факти та аналітичні матеріали про власні маршрути, від яких розслідувачі преси просто не змогли б відмовитися за родом своєї діяльності. Сам Антон Філіппов міг щиро вірити, що виконує незалежну нищівну роботу, навіть не підозрюючи, що його руками хтось, можливо, веде свою приватну інтимну війну.

Найбільше мою теорію підтверджує саме аналіз заголовку. Якби це було звичайне, сухе розслідування преси, спрямоване виключно на викриття схем, заголовок мав би зовсім інший вигляд. Журналіст використав би щось на кшталт «Монополізація ринку пасажирських перевезень у Дніпрі» або «Корупційні схеми на міських транспортних маршрутах». Такі назви позбавлені емоцій, вони б'ють по фактах і не підживлюють еґо фігуранта. Але замість цього з'являється кінематографічний, пафосний статус — «Генерали дніпровських маршрутів». Таке специфічне словосполучення виглядає як обов'язкова умова, закинута в текст для того, щоб перетворити критику на його особисту коронацію в її очах. Я нічого не стверджую напевно, і можливо, журналіст написав це абсолютно випадково, під впливом власної музи, але коли занадто багато випадковостей сходяться в одній точці, теорія збігів починає тріщати по швах. Цей текст через роки залишається для мене унікальним об'єктом для аналізу — нагадуванням про те, як гучні слова про справедливість під знаком питання можуть виявитися лише декораціями у чиїйсь персональній виставі.