Хто зшив Соляру золоті погони?

Зараз дійшла черга до моєї презентації як автора — до того самого маніфесту, який виставлений на моїй сторінці Мила Бестія на Букнеті. Саме там, презентуючи себе та закладаючи фундамент цієї книги, я вперше відкрито згадала про них — про «генералів дніпровських маршрутів». Але оскільки далеко не всі читачі знають історію появи цього терміну, я спочатку я ознайомлю вас із тим, про що взагалі піде мова в цьому розділі, і звідки взялася ця історія.

Все почалося з гучної публікації. У світ вийшла аналітична стаття журналіста Антона Філіпова від Громадського руху ЧЕСНО. Це мав бути нищівний критичний матеріал, спрямований саме проти тих людей, які забрали міські маршрути у свої руки. Матеріал мав розірвати їхню репутацію на шматки, але журналіст обрав для статті дуже специфічний, майже кінематографічний заголовок: «Генерали дніпровських маршрутів».

І ось тут, на стику журналістської критики та реального життя, починається найцікавіше — те, що здатна помітити лише людина з оптикою психоаналітика. Настав час детально розібратися, що насправді відбулося в голові нашого героя, коли цей текст побачив світ.

  Коли дивишся на цю ситуацію крізь призму тверезого цинічного реалізму в стилі Чарльза Буковскі, найменше хочеться когось звинувачувати чи малювати лиходіїв. Світ не ділиться на чорне та біле; він складається з прихованих травм, захисних механізмів та щоденної спроби вижити. Прототип нашого Леоніда Соляра — чоловік, який у Фейсбуці ховається за вигадливими фейковими іменами — насправді не монстр, якого намагалися зобразити в пресі. Він просто людина, яка збудувала навколо свого «Я»  міцну фортецю.

 У глибокому психоаналізі це має  своє ім'я. Це — компенсація. За будь-яким пафосом, за кожною спробою контролювати все довкола й підминати під себе простір зазвичай ховається глибока, ретельно прихована людська вразливість. Кожен із нас підсвідомо боїться опинитися нічим, боїться бути стертим, боїться, що його розтопче це жорстоке, байдуже місто. Хтось у такій ситуації ламається, опускає руки й тихо зникає на дні, а Соляр обрав інший шлях: він вирішив стати видимим і вагомим. Він створив образ сильної непохитної людини, щоб просто захистити те крихке й тривожне, що завжди є всередині кожного з нас.

І ось тут стаття Антона Філіпова робить Соляру найбільший подарунок. Заголовок про «Генералів» потрапив прямо в самісіньке серце його психологічного захисту. Для людини з такою структурою особистості слово «Генерал» — це не розслідування корупції і не викриття схем. Це — визнання масштабу. Це потужний терапевтичний пластир на всі його внутрішні сумніви та ментальні рани. Психіка Леоніда миттєво, на автопілоті, перекрутила сенс усього розслідування під себе. Вона підхопила це слово й улесливо шепнула йому: «Бачиш, твої зусилля помітили. Навіть вороги та критики визнають твою силу. Ти не просто якийсь дрібний підприємець, ти — Генерал». Цей заголовок дав його внутрішньому світу колосальне полегшення, він легітимізував усю його багаторічну боротьбу за статус у цьому хаотичному транспортному бізнесі.

  Проте, якщо заглибитися в аналіз цієї ситуації ще серйозніше, мимоволі виникає одне закономірне й дуже тонке психологічне питання. Ніхто не збирається кидатися голослівними звинуваченнями чи стверджувати щось напевно — у нас немає для цього задокументованих фактів, і ми не знаємо, як усе відбувалося за лаштунками насправді. Але на рівні чистих психологічних припущень та відчуттів виникає цікава думка: чи могло таке гучне і статусне слово з'явитися у критичній статті абсолютно випадково? Як так збіглося, що журналіст Антон Філіппов зробив такій людині, як Соляр, настільки розкішний подарунок просто так?

Коли людина є грандіозним нарцисом, назвати її «генералом» — це все одно, що вручити їй золоту корону посеред поля бою. І тут закладається гіпотеза: можливо, за цим фасадом жорсткої журналістської критики ховалося щось більше? Можливо, ці люди якимось чином були пов'язані між собою, і цей заголовок був прописаний навмисно, як елемент прихованої витонченої співпраці? Психіка нарциса завжди шукає союзників, навіть серед ворогів, і якщо це припущення вірне, то перед нами розгортається ідеальна психологічна шахівниця. Звісно, це лише здогадки, теорія, заснована на аналізі людської поведінки, але занадто вже влучно цей «удар» критиків перетворився на особистий тріумф для Соляра. Журналісту це могло дати гучну тему для матеріалу ЧЕСНО, а Соляру — омріяний статус, який дозволяє йому й надалі тримати спину рівно перед обличчям усього міста, не зважаючи на будь-яку критику. Це звичайна людська драма про те, як ми всі, кожен по-своєму, шукаємо підтвердження власної цінності в цьому великому, холодному й задимленому маршрутними газами світі.