Оксиморон, закований в материнські установки.

  Кохана шлюха, розбещена цнотливість, порочна чистота, свята розпусниця і невинний гріх.

І....пристрасний комплекс, порочний праведник, стигматизована хіть і заборонений вибух.

 Прототип Леоніда Соляра— грандіозний нарцис, який керує  логістичною імперією та сотнями автобусів, що розрізають міські маршрути Дніпра і регіону.  Цей чоловік, попри все своє роздуте Его, навряд чи колись міг подумати, що гідний стати головним героєм книги. 

Але Мила Бестія- Тетяна  вирішила інакше. Для неї він став тією самою унікальною, глибоко суперечливою особистістю, повз яку просто не здатне пройти око справжнього письменника. Він був настільки складним і парадоксальним у своїх внутрішніх контрастах, що буквально просився на сторінки психологічного роману

Не через свій статус чи гроші, а тому, що він був втіленням її головного ментального фетишу.

Тетяна мала пристрасть до оксиморонів. Це був її особистий сорт наркотику, те, що викликало в ній щирий щипаючий захват. Чарльз Буковські колись писав про красу зламаних речей, і Бестія шукала цю красу в мовних і життєвих парадоксах. Оксиморон — це ж не просто сухий термін із посібника з філології. Це витончений мазохізм мови. Це коли ти береш дві абсолютно несумісні, ворожі речі, які за логікою речей мають анігілювати одна одну при зіткненні, і зшиваєш їх грубими нитками в одне словосполучення. Гарячий лід. Чесний злодій. Гучна тиша. Буковські знав, що в цьому брутальному поєднанні протилежностей ховається єдина справжня правда, без рожевих шмарклів.

І цей дніпровський транспортний бос, прототип Леоніда Соляра, був ходячим, живим оксимороном.

Він народився під палким, шалено пристрасним, безкомпромісним знаком, який мав би випалювати все живе своїм магнетизмом. Але внутрішні гальма й зацементовані рамки перетворили його на ходяче протиріччя, парадокс у дорогому костюмі.

   Цей вузол намертво затягнула його власна мати. Вона була хорошою, правильною жінкою, яка щиро дбала про сина і була для нього непохитним авторитетом. Але, сама того не підозрюючи, своєю бездоганною турботою вона заклала під його палку природу уповільнену бомбу. Чарльз Буковські знав, що найглибші тріщини в людській психіці часто з'являються не від чужої злості, а від занадто правильного виховання. Вона просто хотіла виростити порядну людину, а створила життєве протиріччя — чоловіка, чиє приховане бажання відтоді щодня наштовхувалося на внутрішній мамин цензор.

Кармічна зустріч Тетяни і Леоніда була втіленням знущальної, рафінованої оксиморонної іронії. Справжнім, закрученим іронічним оксимороном долі, де кожен крок і кожен подих спочатку логічно виключали один одного.

Між ними спалахнула чиста хімія —  пристрасна й абсолютно неможлива. Сліпий випадок спрацював із витонченістю ката, притягнувши Тетяну саме до цього чоловіка, який носив у собі розколотий комплекс. Це був абсурдний парадокс у дії: її щира, природна розкутість зіткнулася з його наглухо замурованими внутрішніми установками. 

  Усе життя Леоніда Соляра було суцільним, затяжним оксимороном, хоча з першого погляду цього ніхто б не помітив. За його костюмом ховалася тотальна, панічна стигматизація. Він до смерті боявся навіть вимовити вголос слово «пристрасть», заздалегідь тавруючи  будь-який прояв природного бажання.

Але іронія долі полягала в тому, що сам він став для Тетяни її точним, хоч і викривленим дзеркалом. Його власний палкий знак розіграв із ним запеклу штуку — прихована природа проявилася на повну силу, влаштувавши всередині справжній вибух. Під маскою сухої бізнес-логіки ховався шалений, тваринний вогонь. 

 «У тихому омуті чорти водяться». 

Йому це по-справжньому подобалося, він дивився на неї, але чому він відмовлявся бачити точно таких самих чортів у собі — залишалося загадкою. Чарльз Буковські знав, що люди часто захоплюються чужим вогнем, коли свій власний замурований у глухі заборони. Соляр мав усередині цілий легіон бісів, але продовжував жити як людина-оксиморон — стигматизував свою ж сутність, панічно боявся її голосу й ховався від цього джерела свободи.

  І накінець –боягузлива любов і пекуча байдужість...