ПРОЛОГ

Будильник не дзвонив. Він мовчав — демонстративно, образливо, ніби вирішив більше не брати участі в її житті.

Ярина Володимирівна розплющила одне око й втупилася в стелю маленької орендованої квартири на правому березі Запоріжжя. Десь за вікном, як завжди, гуркотів трамвай, а в повітрі висів знайомий запах промислового ранку — суміш пилу, металу й чогось невловимо рідного.

Вона повільно повернула голову до телефону.

7:15.

Мозок запрацював миттєво.

— О ні… — прохрипіла вона, різко сідаючи в ліжку.

Автобус біля школи мав стояти о сьомій сорок.

Двадцять п’ять хвилин. Рівно стільки, щоб перетворитися із сонної істоти незрозумілого походження на шкільну психологиню, готову рятувати підліткові душі.

Ярина підскочила й метнулася до ванної, дорогою намагаючись згадати, де залишила свій улюблений сірий спортивний костюм — той самий, що додавав солідності й змушував виглядати старшою, ніж вона є насправді. Бо, на думку завуча, людина до тридцяти — це все ще «дитина без життєвого досвіду».

Поїздка була ідеєю директора.

— Ярино Володимирівно, дітям потрібне зцілення природою! Дев’ятий «Б» — складний клас. Криза самоідентифікації, розумієте? Ви ж у нас молода кров! Зробіть їм тімбілдинг!

Класна керівниця, Олена Петрівна, відреагувала значно реалістичніше:

— Там кліщі, багнюка і жодного вай-фаю. Вони вас з’їдять раніше, ніж ви розпалите багаття.

І, якщо чесно, самі учні теж не горіли бажанням міняти ґаджети на «роботу з емоціями».

Ярина закинула в рюкзак пляшку води, блокнот із вправами, аптечку, розчіску — усе, що могло знадобитися для психологічної підтримки, першої допомоги або раптової втечі від колективного бунту.

— Просто вивези їх у ліс, поговори про особисті кордони й повернися живою, — бурмотіла вона, намагаючись одночасно зашнурувати кросівки й приборкати неслухняний чубчик.

Телефон у руці засвітився: 15 % заряду.

— Ну звісно. Ти теж сьогодні проти мене.

Вже вибігаючи з квартири, Ярина раптом зупинилася. На підвіконні стояв горщик із засохлим кактусом — єдиною живою істотою в квартирі, яка не вимагала пояснень, звітів і психологічної підтримки.

Вона винувато усміхнулася.

— Вибач, друже. Повернуся — поллю. Можливо.

Клацнули замки.

Ярина вискочила на сходи, не підозрюючи, що побачить ці двері знову дуже нескоро.

І що наступного разу її поспіхом зашнуровані кросівки ступатимуть не асфальтом проспекту Соборного, а холодною кам’яною підлогою замку, володар якого ніколи не чув слів «особисті кордони».

І, чесно кажучи, не планував вчитися.