Розділ 24. «Бабусині казки».

Ніколь.

Це все сон… Безмежно приємний, попри дивну фантазію мого мозку, який підкинув у ролі партнера Івана. Але все ж таки — сон. З точки зору психології пояснити це легко: ми провели кілька годин разом — спілкування, потім аварія, довга дорога до мотелю… Так, із тисяч людей, яких я зустрічала у своєму житті, мозок вибрав саме останнього.

Ефект останнього контакту — класика. Недавні події й обличчя завжди мають пріоритет у пам’яті. Додамо сюди стресову ситуацію, емоційну активацію — і ось він, готовий матеріал для сну. Все логічно, все обґрунтовано.

Та й взагалі, підсвідомість часто використовує найближчі фігури як символи. Іван — не він сам, а лише образ, зручний для мозку, щоб відіграти потребу в теплі, захисті, близькості. Все це можна розкласти по поличках, як на лекції: асоціативна пам’ять, емоційні тригери, контраст характерів.

Але… чому тоді сон був таким яскравим? Чому я прокинулася з відчуттям, що це було не ефемерно, а реально?

І… чому я, відкривши зараз одне око, бачу його голий зад, що прямує до ванної кімнати?

В одну мить така ідеальна теорія руйнується на очах. А якщо заплющити очі, щось зміниться?

Накриваюся ковдрою з головою й намагаюся усвідомити весь масштаб катастрофи. У голові одразу вмикається звичний раціональний режим: робити вигляд, що нічого не сталося. Він виходить із душу, я відкидаю ковдру й кажу: «Доброго ранку».

Чорт! На мені ж нічого не вдягнено. А раптом він подумає, що побажання доброго ранку — це заклик до нового «марафону»? Я думаю про новий марафон? Ні! Просто… раптом він так подумає. І не хотілося б виглядати двозначно.

Тоді побажання «Доброго ранку» відпадає. Гаразд, інший варіант: я відкидаю ковдру й чекаю, що скаже він. А раптом він скаже: «Привіт, красуня, продовжимо?» Боже, які дурниці… Уж «красуня» він точно не скаже, ляпне своє звичне: «баба»…

Розпливаюся в усмішці й прикушую губу, щоб не засміятися. Але подумати про це все одно треба. Якщо Іван дасть зрозуміти, що бачив у мені не лише сусідку по нещастю, а й жінку? Тоді доведеться реагувати. Тільки от як? Я не бачу нас у стосунках, але правильно сказані слова й окреслені межі — це перший крок до розуміння.

Більш досвідчені колеги радять: краще окреслити межі одразу, щоб не дати ситуації вийти з‑під контролю. І все це правильно, тільки їхні висновки ґрунтуються на досвіді «звичайних» людей… а Іван не середньостатистичний. Він складний: зі своїми страхами, образами, загадками, захисними реакціями.

І ось я лежу, слухаю шум води у ванній і розумію: жодна теорія не врятує мене від реальності. Рано чи пізно доведеться подивитися їй у вічі. А вона вже близько: шум води стихає, двері відчиняються — і виходить Іван. Я його не бачу, але чую. Зажмурююся й перестаю дихати, та під ковдрою душно, від чого миттєво кидає в жар. Хоч би носа висунути, щоб вдихнути кисень…

— Ніколь, — тихо кличе Іван.

Завмерла й чекаю. Ось зараз він відкине ковдру й викриє мене. Від цієї думки стає страшно… ніби я справді вчинила щось жахливе й на мені тавро «Злочинниця».

Але ні за секунду, ні за хвилину нічого такого не відбувається. Чую лише шарудіння одягу. А потім відчиняються й зачиняються вхідні двері. Чекаю ще хвилину, думаючи, що це може бути перевірка. Та в кімнаті тихо. Відкидаю ковдру й набираю повні легені кисню, аж голова йде обертом. У кімнаті я одна. От і чудово. Підскакую й біжу приймати душ.

Вийшовши з ванної, переконуюся, що все ще сама. Спокійно вдягаюся. І тільки кладу гребінець у сумку, як двері відчиняються — і на порозі Іван. Пробігає по мені поглядом.

— Ти готова? Їдемо? — каже без жодного «доброго ранку».

— Так… А машина?

— Я ще вчора домовився з мужиками. Уже витягнули. Карета подана, — криво всміхається. — Чекаю.

— Спускаюся.

Він зачиняє двері, а я переводжу подих. Все виявилося простіше, без жодних рамок і меж. Ми інтелігентні люди… зробили вигляд, що нічого не сталося.

Здавши ключ ранковому адміністратору, виходжу на вулицю. Хоч учора сніг валив, як божевільний, нападало його не так уже й багато. Оглядаюся. Біля фур купчаться водії, розмовляють і п’ють каву. Шукаю поглядом нашу машину.

— Кава? — чую за спиною. Обертаюся. Позаду стоїть Іван і простягає мені великий стакан із кришкою. Я каву не дуже. А от латте чи капучино вип’ю із задоволенням.

— Дякую, — приймаю з вдячністю.

— Не знав, чому ти надаєш перевагу, тому взяв латте макіато, — відпиває зі свого маленького стаканчика й примружується, ніби чекає від мене чогось. Думає, що я заведу розмову про вчорашнє? Ага, ще чого! Проїхали.

— Таке я п’ю, дякую ще раз. Скільки нам ще їхати?

— Хвилин сорок. Якщо дорогу почистили.

— І не скажеш, що був сильний снігопад, — проводжу поглядом по місцевості.

— У мотелі є міні‑трактор, щойно закінчив чистити.

— Зрозуміло, — відпиваю зі стаканчика й роблю вигляд, що мене це захоплює.

Вже за кілька хвилин ми їхали трасою. Радіо грає тихо, й потреба підтримувати розмову просто зникла. Я дістаю свій щоденник і намагаюся розписати плани на тиждень. Треба б вписати туди день народження Єви…