Розділ 23. Спека

Ніколь.

Іван відчиняє двері номера, штовхає їх рукою, а другою робить жест, галантно пропускаючи мене вперед.

— Прошу.

Витягую шию, заглядаючи всередину. Думала, що буде гірше. Але поки нічого страшного не бачу: велика кімната, посередині — двоспальне ліжко, одна тумбочка, міні-холодильник, пара стільців, шафа, телевізор… Головне, що немає різких і неприємних запахів, враховуючи, що основні постояльці тут — водії-далекобійники.

— Мокрі речі повісь на батареї, а сама йди в душ, зігрійся, — дає мені вказівки, поки я проходжу всередину. Сам заходити не поспішає.

— А ви куди? — цікавлюся, розуміючи, що Іван збирається закрити двері з іншого боку.

— Зараз повернуся.

Двері зачиняються, і я залишаюся сама.

Знімаю верхній одяг і йду до батареї. Кладу на неї руки. Шкіра після холоду різко реагує на тепло: ніби сотні голок впиваються в пальці. Терплю поколювання, але не прибираю. Кров приливає до пальців, від чого з’являється неприємне відчуття розпирання. Досить…

Знімаю спортивні штани на флісі й кладу їх на батарею замість рук. Дивлюся на свої почервонілі від холоду стегна: шкіра свербить, ніби намагається ожити, і це викликає дискомфорт.

Йду у ванну. Зачиняюся й знімаю решту речей. Крок — і я в кабінці. Вмикаю воду, налаштовуючи на гарячу. Перші краплі падають на плечі, і я здригаюся: гаряча струмінь обпікає, але водночас приносить довгоочікуване полегшення. Пар піднімається, огортає мене, і здається, що весь холод, вся втома дороги розчиняються в густій хмарі тепла.

Стою під струменями довго, поки не стаю схожою на вареного рака. Нарешті вимикаю душ, загортаюся в рушник і відчуваю, як шкіра ще пульсує від спеки, ніби всередині мене все кипить. Розумію, що вдягнути особливо нічого… і ця думка змушує хвилину тупцювати на місці, обдумуючи подальші дії. Сподіваюся, що Івана ще немає: прошмигну під ковдру, загорнуся як гусінь і буду вірити, що до ранку перетворюся на метелика — без нежитю й температури.

Але виходить інакше. Відчиняю двері й натикаюся на мого вимушеного сусіда. Іван уже скинув куртку й збирається стягнути светр.

— На… — дістає з пакета одноразові капці й кидає до моїх ніг.

— Де ви їх дістали?

— Місця треба знати… — відповідає так, ніби не хоче розмовляти, але, стягнувши светр і засвітивши переді мною свій голий торс, усе ж продовжує: — поруч із заправкою цілодобовий магазинчик, там продається все: від батона до ган…она.

І навіщо мені ця інформація? Кидаю на нього осудливий погляд.

— Що? — питає нерозуміючи. У відповідь лише хитаю головою: «Нічого». Треба звикати: він такий — прямий, язик без кісток.

— Я в душ.

Він іде, а я пірнаю під ковдру, скидаючи мокрий рушник, і намагаюся зігрітися. Але ступні ніяк не хочуть підкорятися: холод ніби застряг у кістках, кров туди не доходить. Лежу, тремчу, слухаю, як у ванній шумить вода, і думаю, що ця ніч буде довгою. Заснути б, але й натяку на сон немає.

П’ять хвилин — і він виходить. Стегна обгорнуті рушником, краплі все ще стікають по плечах і спині. Я зажмурююся й намагаюся не дихати. Якщо прикинутися опосумом, може, спрацює? Але Іван ігнорує мої потуги й питає:

— Їсти хочеш?

— Ні, — відповідаю ледь чутно, замотавшись так, що залишився лише ніс та очі.

— І я не хочу… — бурчить, заглядаючи в пакет. І тут дістає пляшку спиртного.

— Я пити не буду! — протестую емоційно.

— А я й не пропоную… — скептично дивиться на етикетку. — Якийсь шмурдяк. Таке вип’єш — і прокинешся біля брам пекла…

Говорить-то він говорить, але йде з цією пляшкою в мій бік. Сідає на ліжко біля моїх ніг, відкриває пробку й ллє собі в долоню. Різкий запах спирту миттєво поширюється по кімнаті. Іван кладе одну ногу на іншу й починає розтирати ступню, потім другу.

— На, розітри мені спину, — простягає пляшку й повертається до мене спиною.

Я недовірливо розглядаю його мускулисті лопатки, що блищать від вологи.

— Це обов’язково? — питаю, відчуваючи, як у грудях змішуються роздратування й дивна цікавість.

— Якщо не хочеш злягти з температурою, то й тобі раджу, — дивиться на мене через плече.

— Я в таке не дуже вірю… — бурмочу собі під ніс. Та все ж намагаюся підвестися, ставши на коліна й не розмотавши ковдру. Наливаю цю смердючу спиртову суміш і прикладаю руку до його спини.

Дивні відчуття… Його шкіра гаряча, щільна, ще й з розвиненою м’язовою масою. Реагую на дотик неадекватно: руки починають тремтіти, ніби в спазмі. Увесь організм спалахує, обдає гарячою хвилею. Чи то пари спирту так діють, чи… просто надто давно я не торкалася чоловіка, підказує розум.

Ну ні, тільки не з ним. Він грубіян, хам… і ще купа епітетів, які зараз чомусь не згадуються. Думки плутаються, а голос із глибини свідомості шепоче: «Але він симпатичний… і чудово складений. Он які м’язи…»

Ловлю себе на тому, що долоня ковзає вище, до плеча. Смикаю руку, ніби обпеклася. «Ну ти й дурепа, Ніколь, — лаю себе, — і три вищі освіти — це лише прикриття».