Розділ 22. «Ведмідь-ведмідь… зайчик-зайчик…»

Ніколь.

Щойно ми виїжджаємо на трасу, стає трохи спокійніше. Уже немає того гострого відчуття, що за зайве слово мене попросять вийти.

— Ви знаєте, куди їхати?

— Знаю. Прямо.

— Ви там уже бували?

— Їздив.

— Як довго туди їхати?

— Якщо тебе щось не влаштовує, твоя поїздка може закінчитися прямо зараз. Он, зупиню біля узбіччя — складеш конкуренцію тій дівчині.

Проводжаю поглядом дівчину, що стоїть неподалік від в’їзду на заправку.

— Так може, її підвезти?

— Нам не по дорозі. Та й їхати вона нікуди не збирається.

— Звідки ви знаєте? — переводжу погляд на Івана, чекаючи пояснень. Може, це його знайома?

— Ніколь… — хитає головою, ніби підкреслюючи мою недоумкуватість. — Вона працює. Чекає клієнта.

— О! А… зрозуміло, — доходить до мене. — Якось вона вдягнена не по погоді, — аналізую побачене. — На вулиці мінус п’ять, сніг сиплеться, а вона в короткій спідниці, такому ж пальті… ще й без шапки.

— Ти з їхнього профспілки, чи що? Забудь. Кожен має право жити так, як йому подобається. От їй подобається так жити — яке твоє діло?

— А може, не подобається? Може, в неї просто немає іншого виходу.

— Навіть якщо вас з’їли, у вас завжди є два виходи, — видає Іван народну мудрість як пораду.

З цим я погоджуюся, тому не сперечаюся. Роботу знайде той, хто її шукає. Забуваю про дівчину й переключаюся на більш хвилюючі мене питання.

— Ви вчора розмовляли з Дімою?

— Ні.

— Чому? — питаю з обуренням і повертаюся до нього півобертом, щоб краще роздивитися цього бездушного чурбана.

— Я повернувся з роботи пізно, і він уже спав.

— А вранці? Ви ж його бачили вранці.

— Бачив. Він сказав, що не хоче розмовляти.

— Я так і знала, що на вас не можна покластися, і ви все зіпсуєте.

— Ти хоч колись буваєш задоволеною? І чому у твоєму світі я завжди винен? Ах так! Напевно, тому що в тебе немає особистого життя, і ти сунеш носа в чуже, прикриваючись гучним словом — ПСИХОЛОГІЯ, — ще й руками розмахує, додаючи величі цьому слову.

— Є в мене особисте! — протестую.

— Та що ти! І як його звати?

— Артемій… був днями. Потім Ілля… Георгій…

— Зізнавайся, ти просто називаєш випадкові імена? — глузує.

— Нічого подібного. Це реальні люди.

— Ще кілька імен — і ти переплюнеш «працівницю» з автозаправки, — насміхається з мене.

— Вам казали, що ви хам?

— Постійно. Якщо мені не зраджує пам’ять, то в день нашого знайомства ти теж устигла мене охрестити харизматичним, адекватним, мудрим.

— Я? Сумніваюся… особливо з «адекватним».

— А хіба «хам» — це не абревіатура? — самовдоволено усміхається.

Сперечатися безглуздо. Іван переговорить навіть мертвого. Куди мені зі своїми правильно вибудуваними мовними конструкціями та апеляцією до фактів і логіки, коли в хід ідуть брудні словечка, життєвий досвід і хитрість. Він грає «по‑брудному».

— Скільки нам ще їхати? — уточнюю, відвертаючись до вікна.

— Дві години… Уже втомилася? Можеш вийти в наступному населеному пункті, взяти таксі й повернутися додому. Як тобі план?

— А тим часом ви дістанетесь до пункту Б, доведете бабусю Діми до білого жару, самого Діму — до психозу, і щасливо поїдете додому?

— Чому ти уявляєш мене всесвітнім злом? Так, я не подарунок, але й не мерзотник…

Мені хочеться заперечити, але правильних слів не знаходжу. Так, Іван не містер інтелігенція, не світила науки… хоча й вони бувають не подарунками. А те, на які поступки він іде заради Діми, та й сам крок до всиновлення — не кожен батько зробить це навіть для рідної дитини. То чому ж я ставлюся до Івана упереджено? Чому хочу покласти на нього більше обов’язків і правил, ніж на будь-кого іншого?

Повертаюся й дивлюся на нього пильно, намагаючись знайти відповідь хоча б для себе.

— Що ти так на мене дивишся? — від мого погляду його аж пересмикнуло. — Я знову щось не так сказав?

— Усе так… — кажу ледь чутно.

Знову відвертаюся й намагаюся зібрати думки докупи. Напевно, я хочу, щоб він відповідав. Тільки кому… чи чому? Моєму баченню, моєму ідеалу? Але до чого він узагалі має стосунок до мого ідеалу? На це питання навіть немає чіткої думки. Усе туманно.

Звертаю увагу на лобове скло. Сніг б’ється об нього з такою силою й частотою, що двірники ледве встигають відкидати пластівці. За вікном — непроглядна темрява. Фари освітлюють лише кілька метрів дороги перед машиною.

— Та їдь уже, ідіоте! — шипить Іван, поглядаючи в дзеркало заднього виду. Машина бере трохи правіше, притискаючись до узбіччя.