Розділ 21. «Миротворець».

Ніколь.

Увесь вечір я ламала голову, як можу допомогти цим двом абсолютно різним і чужим людям знайти спільну мову. В уяві я вибудовувала такі заумні мовні конструкції, що позаздрив би Едвард Зіглер. Упевнена, він був би готовий найняти ФБР, щоб знайти й запросити мене до команди авторів програми Head Start для підтримки дітей із неблагополучних сімей. А Джон Боулбі, мабуть, переглянув би свою теорію прив’язаності як фундаменту для розуміння емоційного розвитку дитини.

Але всі ці знані психологи ніколи не дізнаються про мене, адже крім слів у мене немає жодних інших важелів.

Та й з кого починати? З Діми чи Івана?

Обдумуючи це, приходжу до думки, яка може здатися жорстокою. Якби я сиділа в комісії й вирішувала, віддавати чи ні Діму на виховання Івану, я б відмовила. Один «неповноцінний» у емоційному плані чоловік не здатний зробити іншого — такого ж пораненого й відкинутого близькими людьми — щасливим.

Щастя — це сукупність чинників. Матеріальна складова дуже важлива, безперечно, але не менш важливі й емоції. В Івана емоцій через край, тільки вони занадто часто межують із агресією.

Нарешті настало ранку, і я, хоч і не планувала сьогодні їхати до школи, вирішила після лекцій в університеті заїхати туди й поговорити з Дімою. Раз він вважає мене «прикольною», так би мовити, то сподіваюся, що це стане першим кроком до нашої розмови. Принаймні він не налаштований до мене категорично й вороже.

Приїжджаю на роботу о дев’ятій. На дев’яту двадцять у мене лекція в економістів. Іду коридором, не помічаючи навколо нікого.

— Ніколь! Ніколь! — звертаю увагу на оклики лише тоді, коли мене смикають за руку.

Озираюся.

— Ой, привіт, Єво, — за мною гналася моя… подруга.

Чому цей статус лише після багатокрапки? Та тому, що у нас із самого дитинства негласне змагання. Наші батьки працюють разом, спілкуються, ходять одне до одного в гості, але конкуренція існує у всьому: посади, машини, квартири, навіть одяг.

Єва працює на кафедрі «Вищої математики». Вона, на відміну від мене, давно зрозуміла, чого хоче, й упевнено йде до мети. Уже захистила докторську й ось‑ось стане завідувачкою кафедри. У професійному зростанні я їй програю, але все ще лідирую за кількістю освіт. Розумію, що все це дурниці, та марафон «Хто кращий» триває вже надто багато років. Не я його починала — не мені й змінювати правила.

— Я тебе кличу, кличу… а ти літаєш у хмарах. Закохалася? — у її погляді щирий інтерес.

І так, тут я їй теж програю. Її чоловік, на відміну від мого Георгія, не переспав із половиною студенток своєї кафедри й не кинув її на загальне обговорення. Як каже мама Єви, він позитивна людина з задатками лідера, стабільною зарплатою й узагалі без тями від Єви. Може, я й повірила б у всі ці байки, якби вона була заміжня. Поки що за кількістю шлюбів у нас рахунок 0:0.

— Ні, просто замислилася.

— Проблеми? — і наче вона ставить питання з підтекстом: «Допомогти?», але все ж не можу позбутися відчуття, що їй подобається бачити мене безпорадною, забитою й сумною.

— Ні‑ні, це пусте… по роботі.

— Чула, ти пішла на підробіток у школу? Проблеми з грошима?

— Ем… ні. Хоча грошей багато не буває, сама знаєш: манікюр, педикюр, косметологи…

— Так‑так, — прискіпливо пробігає поглядом по моєму обличчю, — тобі це треба.

— Ну дякую, — удавано сміюся, показуючи, що зрозуміла її тонкий натяк на мою недосконалість. Якщо бути об’єктивною, Єва симпатичніша за мене.

— Ні, я не це мала на увазі… пробач, — кладе руку мені на плече, намагаючись показати підтримку. Усі ці психологічні трюки й прийоми я знаю краще за неї й зчитую на раз. — Ти прекрасно виглядаєш.

Лунає дзвоник. І я дуже вдячна йому за порятунок.

— Пробач, ти хотіла щось конкретне… просто в мене лекція, — показую рукою на аудиторію, до якої все ще тягнуться студенти, як на страту.

— У мене ж у середу день народження. Забула?

— Тепер згадала, — винувато усміхаюся.

— Будемо святкувати в клубі. Тридцять років один раз у житті, хочеться запам’ятати… Мені здається, — знижує голос, збираючись повідати якусь таємницю, — Олександр збирається зробити мені пропозицію.

— Я за тебе рада, вітаю, — вирішую не уточнювати, скільки вони разом і що він уже давно мав би наважитися на цей крок.

— Я тебе запрошую, тримай, — дістає із сумки запрошення й простягає мені. — Зверни увагу, — показує пальцем, — плюс один. — Підморгує і, як мені здається, із самовдоволеною усмішкою йде переможницею й цього разу.

Лекція проходить нудно. Я диктую — студенти пишуть. Іноді я зависаю, обдумуючи своє життя, Єву, Діму, Івана. Є чітке відчуття втрати, порожнечі… Я витрачаю енергію, проживаю дні, щось роблю, але здається, що все марно. І це пригнічує.

Ближче до першої години дня доходжу висновку, що це вплив Єви так на мене діє. А найкраще протиотруйне від її «благополуччя» — моє добре діло. Тому сідаю в машину й їду до школи.

Школа зустріла мене тишею коридорів, приглушеними голосами вчителів за зачиненими дверима класів, рідкими коментарями учнів — п’ятий урок у розпалі.