Розділ 20. «Сімейні узи».

Ніколь.

Переводжу погляд із сина на батька й назад. Ох, і складні вони особистості… Важко уявити життя Івана та обставини, за яких сформувався його непростий характер, але ще складніше збагнути, які чинники вплинули на Діму, змусивши його у десять років рити навколо себе умовний рів із крокодилами для захисту від суворого світу.

Двері до кабінету відчиняються, і заглядає Олена Андріївна.

— Ніколь, на хвилинку, — кличе мене в коридор.

Підводжуся, обводжу поглядом сімейку, даючи зрозуміти, що я все ще тут і спостерігаю.

Виходжу в коридор, але двері не зачиняю, залишаюся стояти на порозі. Я, мов лисичка, нашорошила вуха й намагаюся слухати і завуча, і можливий діалог у кабінеті. Та там поки тиша.

— Охоронець зараз у директора разом із Козловим та його батьком. За словами охоронця, перепалка почалася з хлопців, а потім уже підключилися татусі, — Олена Андріївна кумедно витріщає очі.

— А суть конфлікту?

— Охоронець не чув, — кривиться. — Козлов не подарунок. Батько при грошах, а він цим і хизується. Петров у нас із вересня, але теж проблемний… Думаю, варіантів конфлікту більш ніж достатньо.

— Зрозуміло, — сумно зітхаю. — Піду розбиратися, — киваю головою на своїх «підопічних».

Повертаюся до кабінету й знову сідаю за стіл.

— Діма, щоб розібратися в цій ситуації, мені потрібно знати причину вашого конфлікту з Козловим.

— Усе й так зрозуміло, — вставляє Іван, — просто він — Козлов, а батько в нього козел, — останнє слово цідить крізь зуби.

— Іване, — осудливо хитаю головою.

— Ні, — голосно й емоційно каже Діма, повертаючись у бік батька, — у всьому винен ти! Це ти розповів усю мою ситуацію його батькові. А він розповів Мишкові. Ти ж казав, що ми ніколи не піднімемо цю тему! — стукає кулаком по столу.

— Діма, тихіше, — намагаюся його трохи заспокоїти. — Давай у всьому розберемося, обговоримо. Не кричи на батька…

І тільки я збираюся сказати, що криком справі не допоможеш, як Діма повертається в мій бік і дивиться таким поглядом… пронизливим, із болем та образою, і каже:

— Він мені не батько.

Встає й вибігає з кабінету.

— Діма… — кричу йому вслід. — Зачекай!

— Хай іде, — хитає головою Іван. — Йому треба охолонути. Я ввечері з ним поговорю вдома. Я облажався, що сказати, — розводить руками й знизує плечима.

Обпираюся стегном на свій стіл і чекаю продовження розповіді. А Іван мовчить. Вирішую його підштовхнути.

— Іване, ви можете мені довіритися… я постараюся дати пораду, іноді вона необхідна.

— Так, Діма має рацію, він не мій син. Він син Тетяни, моєї покійної дружини. Про його існування я дізнався вже після її смерті.

Хмурюся, намагаючись зрозуміти, як можна приховати дорослу дитину. Це ж не паспорт, який не хочеш показувати, щоб не знали твій справжній вік.

— Тетяна була жінкою з багатим досвідом… — замовкає й хмикає, ніби відтворює в пам’яті її образ. — Вона була класна: усміхнена, харизматична, яскрава, з класними циць… неважливо, — вчасно зупиняє себе у спогадах. — Вона народила його у сімнадцять. Але ніколи не втрачала надії вдало влаштуватися в житті. Я був черговим етапом у її «кар’єрних» сходах. Ми одружилися. Прожили два роки… а я й гадки не мав, що в неї є дитина, уяви. Спочатку він жив із її матір’ю. Потім у тієї щось трапилося з головою, поїхала кукуха, і її помістили в психлікарню. Це я теж дізнався вже після смерті Таньки…

Уся розповідь Івана здається мені якоюсь нереальною. Як можна прожити з людиною два роки й не знати про неї нічого конкретного? Іван не схожий на простака, якого легко обвести навколо пальця. Невже ця таємнича Тетяна справді була таким вправним маніпулятором, що так легко й просто крутила життями стількох людей?

— Усе це було до мене… Коли я з’явився в її житті, Дімка вже жив у «домі милосердя». Це сім’я, яка бере дітей із притулків або тимчасово селить у себе дітей, батьків яких позбавили батьківських прав, і доглядає за ними до їхнього повноліття. Тетяна платила гроші цій сім’ї… багато. Але щойно гроші перестали надходити, сім’я сама знайшла мене.

— Вони почали вимагати гроші від вас?

— Ні. Вони просто привезли мені дитину, поставивши перед фактом, що його вихованням більше займатися не будуть. Ось звідки я знаю про тягу Діми до подорожей. Він ішов із їхнього дому й гуляв… скільки хотів і де хотів. Раз чи два його шукали, а потім перестали. Повертався. Думаю, він міг би дійти й до Тетяни, але він не знав, де вона живе. Я ж кажу, продумана була. Та патронатна сім’я знаходилася в іншій області, за триста кілометрів від нас.

Обходжу свій стіл і сідаю на стілець. Від такої інформації ноги стали ватними й перестали тримати моє схвильоване тіло.

— І скільки ви живете разом?

— Вона померла у травні… А вони з’явилися на моєму порозі на початку липня. Рахуй.

— Тобто ви взяли абсолютно чужу дитину на виховання? — у моїй голові одне суцільне здивування. Як би я не ставилася до Івана, але сформоване про нього враження ніяк не в’язалося з таким вчинком. Він здавався мені грубим, хамуватим… яким завгодно, тільки не благородним і великодушним.