Розділ 19. І ось знову…

Ніколь.

Минуло два дні з моменту моєї незапланованої ночівлі в Івана, але я й досі відчуваю неприємний осад. Мені не віриться, що я заснула в чужому домі.

Так, я втомилася, не сперечаюся. Той понеділок був божевільним: інститут, школа… багато подій, розмов, думок… Потім Іван зі своїм напором, перед яким неможливо встояти. Уся ця круговерть виснажила мене остаточно.

Але втома — не виправдання. Я звикла тримати себе в руках, контролювати кожну дрібницю, а тут… ніби вимкнули рубильник. І наче я повинна пам’ятати відчуття, коли чоловічі руки підхоплювали мене й несли в ліжко, але хоч убий — не пам’ятаю.

Іван теж не сповна розуму — додумався покласти мене у своє ліжко. Та ще й спати поруч… Це ж непристойно. А якби Діма зайшов і побачив нас разом?

Усе, що відбувалося в домі Івана, було мені не властиве. В університеті я завжди намагаюся бути зібраною: строга одежа, упевнений голос, чіткі формулювання. А там, у нього, я була схожа на школярку, яка заблукала й випадково опинилася не в тому домі.

Іван пригнічує мене, змушує сумніватися в усьому. Але водночас він цікавий мені як особистість. Я ловлю себе на думці, що намагаюся аналізувати його слова, вчинки.

І тут же ставлю собі запитання: «Навіщо?» Треба жити своїм життям і не займатися дурницями.

Я відкриваю щоденник і намагаюся зосередитися на планах. Сьогодні в мене знову поїздка до школи. Сподіваюся, обійдеться без драм.

Телефон задзвонив у найневідповідніший момент — я тільки дістала його, щоб розплатитися за куплену каву. На екрані висвітилося ім’я: Ольга, шкільний психолог. Та сама жінка, яку я тимчасово заміщаю. Ми розмовляли всього раз, коли вона вводила мене в курс справ і показувала, де лежать її плани роботи з дітьми.

— Ніколь, добрий день, — голос звучав втомлено, виснажено. — Вибачте, що відволікаю, але в мене до вас прохання.

— Звичайно, слухаю.

— У шостих класів сьогодні заплановане заняття з профілактики булінгу. Це обов’язковий захід, погоджений із Департаментом освіти.

— Булінг… — повторюю, замислившись. — Так, тема важлива. Матеріали у вас є чи потрібно підготувати?

— Все готово. У столі, у верхній шухляді, зелена папка. Там усе розписано: коротка бесіда, рольова гра «Стань на місце іншого» й обговорення.

— Добре, я проведу, — відповідаю, хоча всередині відчуваю легке хвилювання. Як мене сприймуть діти?

— Дякую вам величезне, Ніколь, — у голосі Ольги чується полегшення. — Для моєї переатестації це дуже важливо. Я все ж таки сподіваюся після декрету повернутися на роботу.

— Постараюся зробити все, що від мене залежить.

О другій годині я вже була в школі. Порадившись із завучем, вирішила провести заняття у шостому «А» та «Б» окремо. П’ятдесят п’ять учнів одразу я не потягну. Та й меншим колективом керувати простіше.

Діти заходять гучним натовпом, але швидко розсідаються. Обмінявшись привітаннями, я починаю з простого запитання:

— Друзі, хто з вас коли‑небудь почувався ображеним чи незрозумілим?

Руки піднімаються нерішуче, але все ж з’являються.

Ми обговорюємо, що таке булінг і чим він відрізняється від звичайної сварки. Потім я роздаю картки й пропоную розіграти сценку. Один хлопчик зображає «задиру», дівчинка — «жертву», решта спостерігають: «свідки».

Після короткої імпровізації я запитую:

— Що відчувала «жертва»?

— Мені було неприємно, — відповідає дівчинка. — Він говорив образливі слова, хоч і неправдиві. Спочатку хотілося довести, що він бреше, а потім просто піти.

— А «свідки»?

— Було весело, — вигукує хлопчик, який активно допомагав «задирі».

Ми разом шукаємо варіанти: як можна підтримати, як зупинити агресора, до кого звернутися. Потім змінюємо ракурс: тепер «свідок» стає активним учасником і перетворюється на «жертву». Як виявилося, бути в ролі «жертви» — неприємно, а іноді й образливо. Я хочу показати їм, що навіть звичайне слово, особливо негативне, має силу. І ця сила боляче б’є.

Наприкінці заняття я прошу дітей написати на дошці одне слово, яке вони хотіли б почути у важкий момент. На дошці з’являється ціла веселка: «друг», «підтримка», «не бійся», «батьки»…

Сподіваюся, що мені вдалося достукатися до шостого «А». Тепер черга за «Б».

Якщо я думала, що з другим класом буде так само легко, за звичним сценарієм, то глибоко помилялася. Шостий «Б» виявився зовсім іншим. Діти перебивали одне одного, сперечалися, хто де буде сидіти й з ким. З’явилася думка: клас поділений на групки за інтересами. І навіть після мого привітання вони ще довго не могли заспокоїтися.

— Ну що, друзі, почнемо? — намагаюся говорити впевнено.

— А ми знаємо, що таке булінг! — вигукує дівчинка з першої парти. — Це коли дражнять і обзивають!

— Або коли б’ються! — додає хлопчик із задньої парти.

— А ще коли в інтернеті гидоти пишуть! — підхоплює третій.

Я усміхаюся, реагуючи на їхню активність, емоційність і залученість.