Розділ 18. Реакція.

Іван.

Закінчую прибирати посуд зі столу. Люся не любить, коли ми з Дімкою розводимо срач. Хоч вона й наша домробітниця, але іноді я боюся її більше, ніж власного відображення в дзеркалі. Вона — кремінь. Їй давно за п’ятдесят, але сили в ній — як у здорового чоловіка. Якщо її трудова книжка не бреше, то досвід у неї специфічний: п’ять років — шпалоукладчицею, більше десяти — наглядачкою в жіночій колонії і ще стільки ж — у психіатричному відділенні для душевнохворих. Когось це може лякати, мене ж цілком влаштовує: все за графіком, все за розпорядком.

Хоч вона й дивиться іноді на нас із Дімкою, як на своїх пацієнтів, питань до її роботи у мене ніколи не виникало: дім вичищений і вилизаний, усі речі на своїх місцях. Та й Діма, поки вона вдома, поводиться дисципліновано. Шкода тільки, що Люся може працювати лише до п’ятої вечора — у неї лежача мати. А то я б давно запропонував їй роботу з проживанням.

Вмикаю посудомийку й іду до Ніколь, яка сидить підозріло тихо біля каміна. Обходжу диван, збираючись сказати щось колке й підштовхнути її до зборів, але бачу, що говорити марно. Спить. Заснула в напівсидячій позі: ноги підігнуті, голова схилилася набік, і вся фігура сповзла, склавшись у знак питання.

— Ну і що з тобою робити? — питаю сам себе, проводячи рукою по обличчю.

У домі повно кімнат, але… Поруч із Дімчиною є ще одна дитяча, тільки порожня — не меблював, бо не було для кого. Біля моєї спальні — кабінет. Але там такий маленький диванчик, що влізе хіба що ліліпут.

Розглядаю Ніколь: вона точно не ліліпут, хоч і дрібна.

Залишається один варіант. Думаю, якби Ніколь була при свідомості, то напевно була б проти. Але оскільки вона спить, вирішувати мені. Гірше буде, якщо прокинеться й не зможе розігнутися через незручну позу.

Підхоплюю її на руки й несу до своєї спальні. Кладу на ліжко й накриваю ковдрою. Вона тут же перевертається на живіт і підминає під себе край ковдри, влаштовуючись у улюбленій позі для сну. Швидко вона… відчула себе як удома.

Можна було б подумати, що грає, намагаючись залізти не тільки в моє життя, а й у постіль. Але так я можу подумати про кого завгодно, тільки не про неї. У неї на обличчі написана хронічна непереносимість… мене.

Дивна ця Ніколь, і смішна. Таких я бачив немало: розумники, які вважають себе вищими за інших. Вони люблять розмовляти крізь губу, демонструючи своє уявне зверхництво. Але варто зіткнутися з реальністю — і їхня «освіченість» знецінюється. У житті все простіше: гроші вирішують будь‑які проблеми. Без них ти можеш бути хоч академіком, хоч філософом, хоч семи п’ядей у лобі — все одно залишишся ніким.

Я не зараховую себе до вершителів доль — вистачило сумної історії старшого брата. Але й лохом у житті я ніколи не був. Свій шлях я пробив ліктями, вигриз зубами й довів багатьом, що зі мною варто рахуватися, а в деяких випадках — навіть дружити.

Єдині, кому я можу пробачити багато, — це баб… жінки. Ну якщо вони дурепи, не вбивати ж їх за це?

Перша моя дружина була непоганою і навіть не зовсім дурною — так, напівдурною. Але пристрасть швидко згасла через брак грошей. Я — вчорашній студент, зате з гонором і харизмою. Вона — майбутній лікар‑педіатр… до речі, лікарем і стала. Розлучення було правильним кроком з обох сторін. Вона тепер заміжня за таким самим педі… атром, ростить дітей, а я займаюся вихованням Діми.

Друга дружина, Тетяна, була любов’ю з першого погляду. Чим вона, зараза, і користувалася. Тоді ми жили в більш шикарному домі: два поверхи, кришталева люстра під три метри, мармурові сходи… Вона спускалася ними в пеньюарі, як королева всього всесвіту: висока, статна, з фігурою… Але, як виявилося, рідкісна погань — за що й була покарана вищими силами.

— Ууу… — мугикає Ніколь і натягує ковдру майже на голову. Не подобається їй мій пильний погляд.

Піду перевірю, як там пес, чи не нахабніє. Виходжу зі спальні й іду в праве крило дому. Відкриваю двері в Дімчину кімнату. Грей, що лежить чітко на своєму лежаку, піднімає голову й дивиться на мене. Дімка спить, розкинувши руки й ноги, скинувши ковдру на підлогу. Захожу, піднімаю її й накриваю.

— Охороняй, — кажу псу. — На ліжко ні ногою, — трясу вказівним пальцем.

Вимикаю скрізь світло, перевіряю, чи зачинені всі двері, ставлю дім на сигналізацію й іду спати. І так, теж у своє ліжко. Не такий я вже джентльмен, щоб лягати в вітальні на дивані. Хто, як не я, побереже моє здоров’я? Старість не за горами: радикуліт, міжхребцеві грижі… ні‑ні, я не готовий їх турбувати. Тільки мій ортопедичний матрац, із виїмками, пром’ятими особисто мною під власний хребет, здатен подарувати благословенний сон і справжній відпочинок.

Прокидаюся від пекучого удару по щоці й крику:

— Ні!!!

Різко підводжуся, хапаюся за обличчя й дивлюся на цю… Вона сидить на ліжку, схопившись руками за голову, й гойдається з боку в бік.

— Ти чого дерешся? — тру щоку.

— Сон… страшний наснився. Ніби я… і багато дітей… вони всі кричать, а я така нещасна, в розтягнутій футболці й з немитою головою, втомлена й… стара… — переводить на мене перелякані очі.

— Ну сон… а я тут до чого? — показую рукою на своє обличчя.

— Це я не спеціально, видно уві сні відмахувалася й… ненароком…