Розділ 17. Мий до дір.

Ніколь.

Дивлюся на своє відображення в дзеркалі. Опудало звичайнісіньке. Футболка Івана сидить на мені так, ніби чохол від танка натягнули на велосипед. Розправляю тканину, щоб прочитати напис. А він прямо мотивуючий: «Пох* яка катастрофа — аби за графіком». У даній ситуації це звучить як лозунг.

Гучно зітхнувши й кинувши прощальний погляд на своє відображення, виходжу з кімнати.

Діма вже тупцює під дверима, чекаючи на мене. Видно, що йому не терпиться приступити до миття пса, який, між іншим, так і сидить біля дверей. Все-таки очі — дзеркало… У його випадку хитрість і розум створюють необхідну комбінацію якостей, які допоможуть йому прижитися в цьому домі.

Ми проходимо повз вітальню-кухню. Іван гримить каструлями, не звертаючи на нас уваги. Виходимо в коридор. Діма відкриває двері до гостьового санвузла, а я показую рукою в той бік і кажу:

— Проходь.

А Грей тупцює на місці, активно махаючи хвостом. Таке відчуття, що ось-ось злетить.

— Проходь, — повторюю ще раз. Він наче готовий зірватися з місця, але якась невидима сила його стримує.

Собака раптом обурено тягне:

— Ар… аба-ба-ба-ба!

Грей дивиться на мене й одразу переводить погляд за мою спину.

Озираюся. У проході стоїть Іван — як скеля, схрестивши руки на грудях, і лише одним поглядом прибив собаку до місця.

— Які методи виховання… ви голова кінологічного клубу? — ще й руку до грудей прикладаю, показуючи щире захоплення здібностями Івана. - Неймовірно. Дозвольте йому вже пройти, — прошу за собаку.

Іван, нічого не кажучи, переводить погляд із собаки на двері. Грей чітко розуміє, що це команда, зривається з місця й бігом мчить у ванну кімнату.

— Ви так з усіма? — цікавлюся, відчуваючи легке потрясіння.

Іван дивиться на мене таким лукавим поглядом, у якому можна прочитати все що завгодно, тільки не відповідь на моє запитання. Розвертається й знову йде на кухню.

Задумливо дивлюся йому вслід… Цей чоловік — коробка із загадками. Точніше, зважаючи на його габарити, шафа зі скелетами.

— Ніколь! — кличе мене Діма.

— Йду-йду…

Зачиняю двері у ванну кімнату — і на цьому етапі починається комедія.

Оскільки ванни тут немає, а лише душова кабінка, ми втрьох заходимо туди. Діма, як і всі діти, починає швидко орудувати: хапає лійку, вмикає воду на повну й спрямовує на собаку. Грей одразу починає ловити струмінь ротом, бризки летять у всі боки, а ми з Дімкою верещимо й сміємося від душі.

— Діма, обережніше! — намагаюся його вгамувати, але сама сміюся так, що голос тремтить.

Нарешті вдається заспокоїти пса й перейти до справи: намагаюся намочити його шерсть. Але вона така густа, що я не впевнена — чи промокне до шкіри. Ллю, ллю на нього воду, а Грей бере й починає струшуватися, від чого мене обливає з голови до ніг.

— Тримай його, — прошу Діму. А він сідає просто на підлогу кабінки перед собакою, обіймаючи його за шию. Виходить, що ми вже всі миємося разом із псом.

Хотіла сказати: «Куди ж ти…», але розумію, що вже пізно. Всі працюємо далі!

Поки я була у спальні, Діма притягнув сюди пакет товарів із зоомагазину. Я беру шампунь, видавлюю в долоню й починаю намилювати густу шерсть. Вона така щільна, що піна спершу просто ковзає по поверхні, а потім поступово проникає глибше. У хід іде й спеціальна щітка, яка дозволяє дістатися до шкіри й промити більше волосинок.

Грей стоїть спокійно, але час від часу струшується, і тоді мильні бризки летять нам просто в обличчя.

— Оце салон краси, — регочу, витираючи очі й розмазуючи туш.

— Дай мені, — просить Діма щітку. Поки я займалася спиною, він мочив водою груди Грея.

І так, частина за частиною, після довгих зусиль ми все‑таки досягаємо того, що собака виглядає як величезний клубок піни. Змиваємо шампунь, і вода стікає мутними струмками.

Притримуючи собаку, змиваю залишки піни й збираюся закрити воду.

— А тепер — біжи! — кричу Дімі, опускаю важіль на крані й вилітаю за ним із кабінки. Грей з усією своєю силою починає струшувати воду, краплі врізаються в захисне скло й сумно стікають униз.

— Ось, це буде його, — Діма хапає великий махровий рушник і починає енергійно терти пса, ніби намагається відполірувати до блиску. Грей задоволено урчить і махає хвостом, наче йому все це безмежно подобається.

— Ну що, тепер фінальний штрих? — кажу, беручи до рук фен, що лежить на тумбі.

— Дай я, дай я! — просить Дімка.

— На.

Вмикаю його на повну потужність. Поки Діма орудує феном, я продовжую рушником. Шерсть здіймається, як поле пшениці на вітрі. Грей мружиться, але терпить — видно, що це йому подобається менше, ніж сам процес миття. Повільно розтікаючись, він падає на підлогу й вивертає перед нами свій живіт. Як добре, що підлога тепла — може, швидше вдасться висушити цей махровий «светр»?

За кілька хвилин перед нами стоїть пухнастий, сяючий і задоволений пес. Я видихаю й розумію, що сама мокра, волосся розтріпане, футболка в плямах від води й піни.