Прожити, щоб вижити

Пролог

Я — та, що пише ці рядки.

Цей твір з’явився на світ не через спалах чистої фантазії чи високого натхнення. Я пишу його через призму власного болю й пережитого страху. Пишу з єдиною метою — захистити ту маленьку, безпорадну дівчинку в моєму дитинстві.

Сьогодні я намагаюся зробити для неї те, чого тоді для мене не зміг чи не захотів зробити ніхто. Ці слова — моя невеличка, запізніла компенсація за всі пролиті сльози та за кожну зі страхітливих, безкінечних ночей.

Сон

Навколо мене ліс. Здається, він дихає.

Дерева тут живі, але в них немає життя — лише холодна, німа злість. Чорні стовбури зводяться до неба, закриваючи собою місяць і зірки. Гілки, схожі на довгі, висохлі пальці моєї сестри, тягнуться до мого обличчя. Вони чіпляються за волосся, дряпають щоки, намагаючись зупинити. Кожен мій крок — це хрускіт сухого листя, який у цій тиші звучить як вибух.

Я знаю: за мною йдуть.

Я не бачу його, але чую важкий, вологий подих прямо за своєю спиною. Земля під ногами стає м'якою, вона провалюється, засмоктує мої ступні, наче хоче втримати мене на місці, щоб йому було легше наздогнати. Повітря стає густим, як сироп. Воно пахне гниллю, сирістю і моїм власним липким жахом.

Я намагаюся бігти, але мої ноги стають ватяними, неслухняними. Кожен рух дається з неймовірним зусиллям, ніби я пробираюся крізь глибоку воду. Темрява навколо починає стискатися, звужуватися, перетворюючись на стіни тієї самої ванної кімнати, де мене замкнули. Простір тисне на груди, витискаючи останні залишки кисню.

Ліс починає шепотіти. Тисячами голосів — голосом матері, вчителів, однокласників. Вони зливаються в один суцільний гул, який повторює: «Ти ніхто. Ти винна. Сиди тихо».

Я хочу закричати. Я відкриваю рот, збираю всі сили в кулак, щоб цей крик розірвав нічну глушину, але з горла виривається лише слабке, хрипке сичання. Голосу немає. Його відібрали. І в цю мить холодна, важка лапа лягає мені на плече.

Знову ранок

Різкий вдих. Я підхоплююся на ліжку. Серце б'ється десь у горлі, на губах — металевий присмак страху. Кімната повільно виринає з темряви. Звичайна кімната. Шафа, стіл, підручники. Монстра немає. Але відчуття важкості в грудях залишається. Воно не минає разом із ніччю. Воно просто міняє форму.

Мама. Зручна донька

Вечеря. На столі три тарілки. Мама розливає суп. Рухи точні, механічні. Ополоник стукає об край каструлі, як метроном.

— Мамо, мамо, а у мене в школі сьогодні… — починаю я, затамувавши подих від надії поділитися бодай крихтою свого дня.
— Я бачила твою вчительку, — перебиває матір, навіть не глянувши в мій бік.

Її голос холодний, рівний, без жодної інтонації. Вона опускає ополоник і нарешті дивиться на мене важким, оцінювальним поглядом.

— Ти погано пишеш, з помилками, — продовжує вона, розправляючи серветку. — А що це за ігри на перерві? Хіба вони для того, щоб бігати? Сиди тихенько, не висовуйся.

У горлі пересихає. Я стискаю пальці під столом, намагаючись втримати сльози, які вже підступають до очей. Хочеться сказати, що мне було самотньо, що я просто хотіла… але мама не чекає на мою відповідь.

— Йди краще на кухню, помий посуд, — її слова звучать як наказ, що не підлягає обговоренню. — Ти прибрала у кімнаті? Чому речі розкидані? Ти ж дівчинка.

Я мовчки встаю з-за столу. Стілець злегка рипить, і я одразу ж здригаюся, боячись викликати нове незадоволення. Мама вже повернулася до своєї тарілки. Для неї розмова закінчена. Хороша донька — це слухняна й корисна донька. Та, якої не чутно.

Сестра. Колюче скло

Моя сестра завжди права. Вона старша, розумніша, правильніша. А я — мілюзга. Пусте місце, яке тільки заважає під ногами.

Тому мене можна штовхнути. Можна принизити перед усім світом. Можна просто так, між іншим, сказати, що я нікому не потрібна в цьому домі.

Я не витримую. Сльози самі котяться по щоках, гарячі й безпорадні.

— Ой, знову заскиглила! Як же ти набридла своїм ниттям! — гарчить вона.

Сестра хапає мене за руку. Пальці впиваються у шкіру. Вона штовхає мене у ванну кімнату, з силою захлопує двері й клацає замком. Гасить світло.

Навколо вмить стає темно, як у тому проклятому нічному лісі. Темрява густа, задушлива, вона тисне на плечі. Сестра регоче з того боку дверей.

Я не можу стриматися. Я кричу. Мій крик, дикий і розпачливий, розходиться по всій квартирі, б'ється об стіни й стелю.

Коридором тупотять кроки. Пробігає мати. Двері відчиняються, я мружуся від різкого світла, хапаючи ротом повітря.

— Що тут знову за істерика?! — кричить мати, але дивиться не на сестру, а на мене. — Скільки можна кричати на всю хату? Ти чому знову доводиш старшу сестру? Тобі ж сказали — сиди тихо! Ти знову винна. Завжди від тебе один галас.

Сестра стоїть позаду неї й переможно посміхається своєю гострою, колючою посмішкою. А я закриваю обличчя долонями, розуміючи, що в цій хаті мій крик ніхто й ніколи не почує.

Батько. "Для нас"

Північ. Клацає вхідний замок. Батько знімає важке пальто, від нього пахне вулицею, тютюном і втомою. Він знову працював допізна. Я стою в коридорі, тримаючи в руках чашку з теплим чаєм, яку приготувала для нього.

— Тату… привіт, — тихо кажу я.

Він здригається, помітивши мене лише зараз. Дивиться втомленими, порожніми очима крізь мене, наче я — частина інтер'єру.

— Ти чому не спиш? Завтра школа, — бурмоче він, розв'язуючи шнурки.
— Я чекала на тебе. Ось, я чай зробила…
— Не треба, я втомлений. Іди спати.
— Тату, ми можемо завтра… хоч на десять хвилин поговорити? Мені так потрібно тобі дещо розказати. Про сни. Про школу. Мені здається, що я…
— Мені немає коли слухати твої вигадки, — різко обриває він, проходячи повз і навіть не торкнувшись чашки. — Я працюю без вихідних. На двох роботах. Для кого я це роблю? Для вас. Щоб у вас усе було. А від тебе мне потрібен тільки спокій. Не влаштовуй драм. Іди до себе.