Розділ 16.Коли настане час, ти все зрозумієш.

Сидячи в найдальшому кутку бібліотеки, Фабіан перегортав сторінки книги із заклинаннями. Замість того, щоб зосередитися на заклятті відновлення магічного резерву, він згадував Кессі. Точніше кажучи те, як мило вона зніяковіла, коли хлопець вручив їй іллеріан, а потім поцілував у щічку. Лише на мить йому здалося, ніби він помітив рум'янець на її щоках. І Фабіан не міг перестати думати про неї...

— Що там такого захопливого, синку? — вирвав його з роздумів голос батька, від чого хлопець одразу ж закрив книжку.

"Клятий Гадес! Ну от навіщо так підкрадатися?", промайнуло в нього в думках, поки хлопець за звичкою перевіряв свої ментальні щити. Так, начебто захист на місці і батько не намагався залізти в його голову. Начепивши на обличчя чергову посмішку, Фабіан повернувся обличчям до батька, який виглядав так, ніби ледве стримує сміх, що рветься назовні.

— Заклинання, що ж іще?

— Ну так, звісно, — пирхнув він у відповідь, від чого Фабіан закотив очі. Так-так, хлопець прекрасно знав, що батько йому не повірив. Проте, він не збирався переконувати його в цьому.
 
 — Ти хотів про щось поговорити?
 
 — Можна сказати, що так. Мені тут спало на думку, що наша гостя ще не бачила Лліріан. Як гадаєш, зумієш переконати її вибратися з тобою в місто на кілька годин? Звісно, інкогніто, Фабіане.
 
 — Думаю, що вона дасть згоду.
 
 — Що ж, сподіваюся на це. Не хотілося б, щоб вона почувалася... некомфортно.

 — Ну, все було б інакше, якби ти не вдягнув на неї браслети, що блокують здібності дівчини, — парирував Фабіан у відповідь, а батько сіпнувся, наче слова хлопця зачепили його. Усього на мить Фабіану здалося, що він побачив у очах батька смуток, але він миттєво випарувався, варто було хлопцю затримати погляд на довше.
 
 — Я зробив те, що вважав за потрібне.
 
 — Невже? Сам-то в це віриш? — запитав Фабіан його, коли батько різко повернувся до нього спиною і попрямував до виходу з бібліотеки.
 
 — Коли настане час, ти все зрозумієш, Фабіане.

 — І коли ж він настане, га? — запитав хлопець наостанок, але батько вже зник за дверима, і відповіді на своє запитання він так і не отримав. 

Ще раз обміркувавши план, Фабіан все ж таки розсіявся до покоїв Кессі й опинився просто посеред кімнати. Дівчина сиділа біля вікна, милуючись краєвидом, і, здавалося, навіть не помітила появи Фабіана. Принаймні, він так подумав. За мить, вона злегка повернула голову в бік, при цьому, не озираючись назад.

— Ти завжди будеш з'являтися так, Фабіане? — запитала Кессі, від чого хлопець на мить розгубився.

— Е... ні. Просто так трохи швидше. Як ти зрозуміла, що я тут? — запитав він, наближаючись до неї з кожним кроком, поки не подолав відстань між ним та дівчиною.
 
 — Не знаю, просто відчула, от й все.
 
 — Цікаво...
 
 — Ти теж так вважаєш? — запитала вона, лукаво посміхнувшись, від чого Фабіан повеселішав.
 
 — Судячи з усього, так. До речі, я прийшов не просто так. Як ти дивишся на те, щоб трохи прогулятися?
 
 — У королівському саду? — відповіла вона запитанням на запитання, а потім відвела погляд убік.
 
 — Ну, не думаю, що це те, чого б ти хотіла.

— Справді? — Дівчина знову звернула свій погляд на Фабіана. — Хочеш сказати, що знаєш, чого я хочу, Фабіане?
 
 — Можливо.

— І чого ж я, на твою думку, хочу? Ну ж бо, розкажи мені... — На мить хлопцю здалося, що її очі трохи потемніли. Хоча, напевно, йому все ж здалося.
 
 — Ти хочеш вириватися на свободу, Кессі. І я можу дати тобі це.
 
 — Справді?
 
 — Так.
 
 — І як же ти плануєш це зробити, га?
 
 — Насправді, все дуже просто - трохи магії, ось і все. Я пропоную тобі прогулятися по Лліріану. Ясна річ, інкогніто. Я накладу на нас заклинання ілюзії, щоб ніхто нас не впізнав. Зрештою, король не хоче, щоб про тебе хтось знав, нехай я й не розумію чому.

— Що ж, у його величності все завжди зводиться до цього - він знає те, чого не знаємо ні ти, ні я. Втім, якщо так, то чому б і ні? Я не проти трохи пройтися.
 
 — Що ж, тоді прошу за мною, леді Блек.

***
Лліріанський король задумливо дивився на двох молодих людей, що виходили з палацу, прихованих під ілюзією. Звичайно ж, він знав, що Фабіан скористається цим заклинанням, оскільки це було єдиною причиною, через яку він дозволив їхній гості покинути палац. 
 
 — Ви не думаєте, що це було занадто поспішним рішенням, повелителю? — почувся поруч голос його радника і, за сумісництвом, королівського пророка. Озирнувшись, він подивився на ельфа, і лише похитав головою. 
 
 — Ти ж знаєш, Азгіре, я б не послав їх у Лліріан просто так, до того ж і без охорони. Ясна річ, їх буде супроводжувати кілька людей з варти. 
 
 — Знаю, повелителю, але мене турбує не це, — тихо пробурмотів ельф, відводячи погляд убік. 
 
— Я знаю, що тебе турбує.. Ти думаєш, що це було неправильно, але я зробив те, що повинен був. Ти ж знаєш це.
 
 — Так, повелителю. І все ж, не варто було... 
 
— Азгіре, чому ти не залишиш це в спокої? Зрештою, у тебе пізніше було видіння і ти знаєш, що це було правильно. І з якої причини це було зроблено. 
 
— З тієї, що тоді леді Блек навряд чи змогла б виконати своє призначення. 
 
— І в чому саме воно полягає? 
 
 — Ви ж знаєте, я не маю права розголошувати цю інформацію. Це майбутнє може не настати... 
 
— Знаю, Азгіре. Але також я знаю й те, що воно не настане, поки не здійсниться частина пророцтва. 
 
— Але ж є й інший шлях, яким ми могли б піти... 
 
 — Досить! Я не бажаю це чути! Щоб виконати пророцтво, її має зрадити той, кого вона кохає найбільше, Азгіре...