Розділ 26

Я сидів у кріслі й курив, довго думаючи про своє минуле, у той час, як густий і гіркий сигаретний дим осідав у легенях, поступово вбиваючи мене. Хоча, як виявилося, вбити мене доволі важко. Останні п’ятнадцять років промайнули в моєму житті зовсім у іншому ключі, ніж я коли небудь міг уявити. Після того, як Аня поїхала, а Іра загинула від вибуху, я зателефонував Михасю.

— Привіт, — сказав я, коли він, нарешті, взяв слухавку.

— Привіт, друже, як ти? Тримаєшся? — спитав він.

— Допоможи мені потрапити в нормальний підрозділ, — замість відповіді сказав я. — В таке місце, де я отримаю хорошу підготовку і зможу потрапити в активні бойові дії.

— Ти впевнений?

— Так, — сказав я, і цими словами підписав собі договір на нове життя.

Ця розмова запам’яталася мені так чітко, бо вона змінила моє подальше існування і уявлення про світ. Як людина, я в подальшому все повністю переосмислив і перебудував себе. Інакше я просто не міг, бо старий Максим тоді був уже на межі самогубства через усі ті втрати.

За допомогою Михася, я потрапив до штурмової бригади, де мене одразу відправили до Англії на навчання. Два місяці на туманному альбіоні, потім ще місяць підготовки й злагодження в Україні. Я пройшов два роки активних бойових дій, за моєю спиною десятки великих штурмів і вдосталь вбитих собак, яких я ніколи не назву людьми. Я отримав кілька поранень і дев’ять контузій, а в моєму тілі й досі знаходиться дванадцять уламків різного розміру, які не змогли витягнути. Так минали місяці, і я призвичаївся до нового життя. Я дав собі обіцянку, що якщо втратив усе, що мав, а останнє в мене забрали саме вони, то єдине, що я можу зробити корисного в цьому світі — це якомога більше його відчистити. Настільки, наскільки вистачить часу. Але прийшов момент, коли активна фаза бойових дій скінчилась, тоді штурмові бригади вже не виконували таку роботу, яка підтримувала моє існування, тож я знову рушив уперед. Я перевівся до Михася в розвідку, де ще чотири роки робив диверсійні рейди на територію ворога. Росія, Судан, Малі, це ті ділянки світу, де мені доводилося зменшувати кількість людей, які свого часу брали участь у війні в моїй країні.

Що я робив подальші вісім із половиною років? Ну, скажемо так, я чекав. Моє існування скотилося до очікування однієї дати, яку я кожного дня перевіряв у своєму календарі, щоби нічого не переплутати. Я здобув другу освіту й більшість часу працював у штабі, проте всі ці дні, після війни, тягнулися для мене, як вічність. Мені не хотілося працювати з паперами, проте моє здоров’я з кожним роком переставало бути таким, як колись. Тож, коли бойові операції скінчились, і я став звичайним офісним планктоном, хіба що з погонами, тоді моє життя втратило будь-які фарби й перетворилося на існування. Я існував, й існував тільки для того, щоби дочекатися сьогоднішнього дня.

Я дістав із нагрудної кишені маленький вакуумний пакет і сховав туди недопалок, після чого витягнув ще одну цигарку. На вулиці був вечір, квітневе сонце сідало за вікном, заливаючи кімнату темно-жовтим світлом. Рукавом я витер спітніле чоло й перевірив час на годиннику, була сімнадцята година. Тієї миті я почув, як хтось вставляє ключ у замкову щілину.

П’ятнадцять років тому Олексія, брата моєї колишньої дружини, ув’язнили як раз на цей відтинок часу за вбивство моєї доньки, згвалтування моєї жінки й руйнування мого життя. Сьогодні, саме сьогодні день його звільнення. Я сиджу в квартирі моєї покійної тещі, Надії Степанівни, яка померла від раку шість років тому. Також це була квартира покійного Дмитра, який загинув на російсько-українській війні наприкінці 2024 року. Він навіть отримав орден за мужність, бо врятував шістьох побратимів ціною власного життя, тож, моє уявлення про людей за зовнішніми параметрами дійсно виявилося максимально невиправданим. Також це була квартира моєї коханої Ані, яку я не бачив уже півтора десятиліття. І також це була квартира психопата, вбивці і ґвалтівника, який втерся до мене в довіру й убив мою дівчинку. І якщо він думає, що п’ятнадцять років поневіряння на громадські кошти в пенітенціарному закладі виправлять його злочини, то він сильно помиляється. Дивно, але ключі від цієї квартири в мене зберігались усі ці роки. Ніхто не міняв тут ані дверей, ані замків, тож, потрапити в приміщення виявилося доволі легко. Складнощі виникли на етапі того, щоби непомітно проникнути до під’їзду. Проте, вкотре проголюючись поблизу будинку й вигулюючи на повідку собаку, яку я підібрав на вулиці тиждень тому, я нарешті дочекався, коли якась дітвора забула зачинити за собою під’їзд. Проходячи повз великі металеві двері, я заліпив жувальною гумкою магніт на обох сторонах замку, щоби вони не закрилися повністю, після чого прикрив їх і пішов далі зі своїм песиком. Коли стемніло, я відпустив Бобіка на волю, погладивши його кудлату шию. Шкода було прощатися, проте він мені був потрібен тільки для того, щоби не привертати зайвої уваги. Пес, відчувши відсутність повідка, згадав про свободу й чкурнув кудись у темряву, залишивши мене самого. Я ж тим часом майнув у під’їзд, натягнувши капюшон на очі, і піднявся на потрібний мені поверх. Відчинив квартиру, у якій уже багато років нікого не було. Тут смерділо пліснявою, проте я впевнений, що Олексій поїде саме сюди після ув’язнення, бо йому більше нікуди податись. Можна сказати, що це був мій дар йому. Бо якщо Господь, у якого на війні я повірив багато разів, дає йому шанс, то після звільнення він прийде в якесь інше місце. Якщо ж він повернеться до материнського будинку, то це значить одне — він наданий мені для правосуддя. Так я і провів останню добу, просто очікуючи Олексія в старій брудній квартирі, навіть не вмикаючи світла.