Розділ 25

До похорон слух уже частково відновився, ліве вухо почало працювати майже на повну потужність, у той час, як праве досі продовжувало видавати тільки пищання, наче якийсь старий телефон. На церемонію прощання прийшли тільки я, Аня, її брат Дмитро, а також кілька Іриних подруг, з якими вона працювала в перукарні.

Холодний вітер завивав між деревами на кладовищі. Могила моєї сестри була по-сусідству з Олею, тож я дивився на маленький хрестик із фотографією доньки, а потім переводив погляд на свіжу яму, у яку опускали труну. Священник відспівував Іру, а ми всі мовчали, не вірячи в те, що трапилось. Небо затягнуло чорним покривалом, хоча була тільки третя година. Коли труну почали засипати, першими пішли Ірині подруги, потім Дмитро, потім священник, і, зрештою, залишилися ми з Анею і працівники кладовища. Я витер сльози й провів дружину поглядом, вона попрямувала до Оліної могили. Ставши на одне коліно, я торкнувся холодної і вологої землі.

— Бувай, сестричко, — прошепотів я.

Перші краплі дощу болюче вдарили по маківці. Я підвівся й підійшов до Ані, яка стояла та дивилася на могилу доньки.

— Знаєш, — сказала вона, почувши, як я підійшов. — Я навіть не мала можливості попрощатись із нею.

— Знаю.

— Це було жахливо, втратити вас в один день, — продовжила вона.

— Це було жахливо для нас обох, — сказав я. — Її тіло досі сниться мені.

— Ти думаєш, я міряюсь із тобою, хто більше постраждав? — спитала вона, повернувшись до мене.

— Ні, просто захищаюся, якщо це раптом був камінь у мій город.

— Це був не камінь, — Аня поправила волосся і глянула мені у вічі, моїм тілом пронеслися тисячі мурах, а обличчя запашіло теплом.

Мені її не вистачало, тож кожен раз, коли я опинявся близько до неї, серце розривалось, наче переповнена вибухівкою бомба.

— Дуже шкода Іру, вона була хорошою людиною, ще раз прийми мої співчуття, — промовила Аня й через кілька секунд додала, — Максе, я хочу, щоби ти знав, — сказала вона й узяла мене за руку. — Я їду з міста. Їду, бо мені тут усе нагадує про неї, - кивнула вона на могилу нашої доньки.

Бомба всередині мене остаточно вибухнула, рука затремтіла, тому Аня тільки сильніше її стиснула.

— Куди? — тільки й спитав я.

— Спочатку за кордон, мені треба трохи розібратися зі своїми думками й вирішити, чим займатися далі.

— Можливо, ти даси нам ще один шанс?

— Ні, принаймні не зараз, — тільки й сказала Аня, після чого відпустила мою руку.

Ми мовчки пройшлися до воріт, за якими на мою дружину чекала червона вісімка Дмитра, а на мене моя соната. Я втягнув наостанок запах солодкої вати, що линув від Ані, і сумно усміхнувся.

— Бувай, — сказала вона, сідаючи в авто до брата.

— Бувай, відповів я.

Дмитро кивнув мені, і щось у його погляді видавало те, що ставлення цього чоловіка до мене змінилося. Провівши поглядом машину, яка увозила кохання мого життя, я і собі зібрався їхати. Ці дні я ночував у готелі за залишки грошей, які отримав, продавши свій ноутбук, але тепер у мене не було жодної копійки. Тож я прямував до квартири в новобудові, за яку буду ще роками виплачувати кредит. Проминувши старі райони, я наблизився до жовтого будинку. Під’їзд, ліфт, сходи, усе цього разу далось мені значно легше, ніж зазвичай. Проте перед дверима до квартири я знову трохи завис.

— Тато, повертайся швидше, — сказала Оля, коли я вже стояв біля виходу з сумкою в руках. — Ми з мамою будемо сумувати.

Це було останнє, що я почув від неї, перед від’їздом у те відрядження. Я видихнув і провернув ключ у замку, стомлені очікуванням двері клацнули, і я потрапив у середину. Зараз я був готовий заринути в це озеро з головою.