Розділ 24

Я стояв біля будівля в’язниці й очікував на Аню. Після того, як знахабнілий від власної безкарності Олексій наважився зберігати фотографії Ані з Олею на своїй флешці, ми передали все поліції. Я особисто попіклувався про те, щоби справа також пішла й до журналістів, бо лайно, яке було вилито за той час на мою дружину, треба було змити. Справа набула навіть більшого резонансу, ніж на початку, і через два з половиною місяці Олексій уже був засуджений до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Через невелику плутанину з документами, Аню ще кілька тижнів протримали за гратами, проте сьогодні, нарешті, її вихід на волю був уже цілком офіційним.

Теща перестала мене звинувачувати у всіх бідах, тепер вона просто зовсім зі мною не спілкувалась. Власне, як і Дмитро. Проте я зумів їх переконати, що саме мені варто зустріти Аню.

Була дванадцята година дня, квітневе сонце гріло так, що багнюка перетворилася на справжнє желе. Двері КПП відчинились, і Грицак Андрій Сергійович вивів мою дружину на вулицю. Чоловік махнув мені рукою, я кивнув у відповідь, але вся моя увага була прикута до неї. Аня схудла, проте виглядала майже так само, як тоді, коли я її бачив перед відрядженням. Сірий пуховик, сині джинси й чорні черевики. Курчаве волосся вперше за довгий час розпущене й спадає на плечі. І хай її зблідле обличчя й мало хворобливий вигляд, а погляд назавжди був просочений горем, вона здавалась щасливою.

Аня крокувала до мене через дорогу, у неї не було ані сумки, ні рюкзака. Усе, із чим її забрали до СІЗО, було зараз на ній. Я виступив на зустріч. Після того, як ми впіймали Олексія, усе так закрутилось, що я мав можливість лише двічі зустрітися із дружиною. Здебільшого, я їй розповідав про своє розслідування, а також про те, як усе вирішилось.

Зустрівшися посередині дороги, ми обійнялись. Я вдихнув ледве відчутний запах солодкої вати, який так нікуди й не зник. Проте наші обійми не нагадували обійми закоханих. Це було більше схоже на зустріч старих друзів, без романтики чи любовного підтексту.

Я відчинив дружині двері пасажирського сидіння, сам же вмостився за кермо.

— Ти готова? — спитав я.

— Так, — тихо відповіла Аня.

Ми не обговорювали, як будемо жити, після її звільнення, тому зараз, сидячі в авто, я навіть не знав, що робити далі.

— Ми їдемо додому? — поцікавився я.

— Так, — повторила дружина. — Тільки я до себе, а ти до себе.

Я відчув, як серце з важкістю завмирає і падає вниз. Я розумів, що навряд чи наше життя буде таким, як раніше, проте не був готовий до такого швидкого розставання.

— Аню, — повернувся я до неї. — Люба, — уперше назвав її так, після всього. — Я все ще люблю тебе, — сказав я.

— Я вірю.

— А ти?

— Максе, навіть, якщо в мені щось залишилося до тебе, як до чоловіка, то, після всього, я поки не можу відшукати це в собі, — вона говорила це, дивлячись прямо перед собою, навіть не повертаючись до мене. — Поїхали.

— Ти не пробачила мене? — спитав я, завівши авто.

— Наскільки це було можливо — пробачила. Але, Макс, — вона важко видихнула й витерла вологі очі. — Я щаслива, що ти зміг мене витягнути, і вдячна за це. Але те, як ти вчинив, як залишив саму, — Аня захитала головою. — Я не знаю, як ставитися до тебе після цього.

— Я розумію. Куди тебе підвезти? — спитав я.

— До мами, — відповіла Аня й, трохи помовчавши, додала, — Я не тримаю зла на тебе, але поки на щось більше за дружбу я не готова.

Я теж не тримав зла й розумів, що вона має на це право. Розраховувати, що після її звільнення ми повернемось до старого життя, було б дурнею. Тож я зробив те, про що мене попросили — відвіз Аню до мами й повернувся до Іриної квартири.

— Ти сам? — спитала сестра, зустрівши мене в коридорі.

— Ага, — відповів я й стиснув губи.

— Не засуджуй її.

— І не думав, тільки на себе злюсь, — сказав я.

Іра потягнула мене на кухню, де на столі вже стояв свіжоспечений торт. Вона відрізала мені шматок і поклала на тарілку, після чого жестом вказала сідати.

— Я не дуже голодний.

— Це солодке, глюкоза, треба піднімати рівень сератоніну в крові. Знаєш, що таке сератонін? Гормон радості.

Я з’їв кілька шматків торту, проте радості явно не додалось. Прийшло умиротворення, проте навряд чи воно було пов’язано з солодким, скоріш за все, то більше стосувалось підтримки, яку я отримав від сестри. 

Випивши чай, я залишив Іру на кухні, а сам пішов у туалет. Я зачинив за собою двері, проте цей звук потонув у новому, до цього невідомому мені явищі. Якесь гучне шелестіння доносилося з двору, кілька секунд наближаючись до нас. Я інстинктивно присів до підлоги й відчув, як шлунок судомно зводить від страху, після чого все навколо наче перевернулося догори дригом. У вухах пищало так сильно, що здавалося, немов цей звук лунав із навушників. Я лежав на підлозі, вкритий побитою плиткою і уламками дзеркала. Двері з ванної кімнати висіли на одній петлі. З трудом підвівшись, я штовхнув їх і вийшов у коридор, у якому тліли шпалери. Повернувши голову в бік кухні, я побачив небо, темне синє полотно, всіяне зірками, дивилося на мене, замість кімнати, у якій кілька моментів назад сиділа моя сестра. Зі стін на краю коридора стирчала арматура, з труб била вода, а моє серце от-от ладне було спинитись. Я підбіг до краю будівлі, проте шмат підлоги полетів до низу, як тільки я наступив на нього. Я тільки і встиг, що схопитися руками за стіни, аби не опинитися на землі.