Розділ 23

Того дня.

Це були важкі дні. Олексій уже тиждень дивився на ті дві таблетки, що колись вкрав у своєї мами. У нього й до цього були проблеми, проте зараз усе пішло шкереберть. Директора, що вже багато років керував банком, де працював Льоша, підвищили, а на його місце поставили іншу людину. Чомусь вище керівництво не захотіло розглядати кандидатуру Олекси, так ще й чоловік, який став на місце директора, явно був не в захваті від свого заступника. Він всіляко насміхався над Олексієм, вимагав неможливого й погрожував пониженням посади за найменші косяки. Тож останні сім днів Льоша виношував у голові план, яким міг змістити цю людину з її місця. Задумка була такою — підмішати тому у воду відразу дві таблетки, щоби директор був у стані важкого сп’яніння (якщо, звісно, ці диво-ліки ще не вивітрилися за стільки років). Тоді залишиться тільки повідомити кого треба, викликати швидку й сподіватись, що його всі визнають наркоманом. Також не завадило б додати до цього всього кілька свідчень, що директор і раніше був помічений у дивному стані, і тоді крісло керівника цілком можливо потрапить до Олексія.

Вам мабуть цікаво, що то за пігулки такі й де вони взялися. Річ у тім, що Надія Степанівна в молодості своїй працювала лаборантом у медичній лабораторії. У ті давні роки їм привезли на випробування снодійне, невелика доза якого майже миттю вкладала спати піддослідних щурів і кролів. Жінка наважилася вкрасти трохи тих ліків, бо таке диво в хазяйстві завжди знадобиться. Уперше вона дала їх своєму чоловікові, саме після того, як вбила їхнього пса. Мама завжди казала, що з Надіним характером важко буде жити, а когось вона точно зведе на той світ. Жінка дорослішала, але ставала все агресивнішою, із чим активно намагалася боротись. Проте того дня вона дійсно зірвалась. Дурний пес надзюрив у будинку, а Надія тільки скінчила прибирання й хотіла відпочити. Вона не думала про те, що робить, а хотіла просто покарати щеня, яке померло від першого ж удару. Тоді Володя, чоловік Надії, приїхавши з роботи, поховав цуценя. Він не розмовляв із жінкою, лише пожалів сина й намагався якомога швидше заснути. Проте сон ніяк не приходив. Тоді Надія вирішила загладити свою провину й дала чоловікові диво-ліки, але на людині вони дали трохи інший результат. Доза, яка була в одній пігулці, майже на добу відключила Володимира, ще й на додачу стерла всі спогади за останній день. Тоді жінка зрозуміла, яку небезпечну річ таємно винесла з лабораторії. 

Час минав, жінка все частіше зривалася то на синові, то на чоловікові, тож одного дня, Володимир забрав Дмитра й поїхав геть. Зрештою, характер Надії Степанівни не кращав, проте після розлучення вона намагалася боротися зі своєю люттю. Жінка ходила до церкви, постійно пила ромашковий чай і валер’янку, та читала всі наявні книжки з психології. Проте, коли її другий чоловік одного дня просто не з’явився вдома, не залишивши по собі навіть повідомлення, вона не витримала. Тоді вона знову зірвалася на найстаршому з трьох дітей — Дмитрику. Це було дуже дивно, називати другого сина іменем його старшого брата, враховуючи те, що перший був живий здоровий. Але саме другий чоловік вимагав таке ім’я. Тож, коли він залишив родину, Надія вперше за довгий час підняла руку на своє дитя. Вона не хотіла, щоби її пам’ятали такою, тому одразу ж прибігла до ліків. Згодом вона зрозуміла, що давати ті таблетки щоразу, коли вона лупцює дітей — дурна ідея. Час від часу вона виховувала малих жорстоко, але, на її думку, справедливо. Тож таблетки були залишені на випадки зривів, таких, як було з тим цуценям. Так склалось, що хлопцям прилітало менше, а от бунтарка Аня час від часу виводила маму із себе своєю непокорою. Рівно п’ять разів Аня отримувала пігулки у віці з п’яти до п’ятнадцяти років, а Дмитро з Олексієм лише по одному разу. Також одна таблетка пішла Володимиру, першому чоловікові, а дві вкрав ще малий Льоша. Таблетки лежали в маленькій пластиковій баночці, та й перераховувати їх Надія Степанівна звички не мала. Тож, коли якось зазирнула туди й побачила, що залишилася лише одна — стало зрозуміло, що треба знову працювати над собою. Коли діти подорослішали — їй стало набагато легше. Ніхто більше її не дратував і не виводив із себе, тож історія з таблетками поступово залишилась у далекому минулому.

Олексій поклав пакетик із двома пігулками в кишеню й поїхав до банку. Проте, наче доля сама вела його іншим шляхом — керівник того дня вийти на роботу не зміг через хворобу. Тож, засмучений чоловік, повертаючись додому, вирішив заїхати до єдиної по-справжньому близької людини — Ані. Максим якраз був у відрядженні, тож Олексій вирішив, що зможе трохи побути з сестрою наодинці. Зателефонувавши Ані, він повідомив, що скоро буде. Льоші страшно було уявити, що Максим за власною волею залишає цю шикарну жінку саму з дитиною вдома. Ще змалечку йому хотілося завжди бути поруч із сестрою, адже він завжди відчував до неї почуття, набагато більші за братерські.

Була сьома година вечора, Аня відчинила двері, на ній була майка, яка сильно облягала голі груди. Сестра радісно обняла Олексія і запросила всередину. Сонна Оля ще гуляла з іграшками, коли вони сіли пити чай. Дівча, як завжди застрибнуло на коліна Олексію і почало щось розповідати. Проте сьогодні Льоші було не цікаво, він нічого не міг із собою зробити й дивився на сестру з пожадливістю. Олексій слухав усі її сльозливі історії про те, що їй не вистачає поруч чоловіка, і був готовий допомогти прямо зараз. Взагалі, мрії про сестру давно залишили його, бо він розумів, що це буде неможливо зробити без ризику для себе. Проте сьогодні дві таблетки гріли йому ногу, наче нагадуючи — що ось вона, можливість, на яку ти очікував. Олексій старанно відкидав думки про сестру й намагався підтримати розмову, аж раптом Аня вирішила піти вкласти доньку спати й залишити його наодинці. Дівчат не було хвилин двадцять, проте для Олекси то була ціла вічність. Він боровся з думками й бажанням підмішати таблетки сестрі до чаю. Тепер, коли вони лежали в нього під рукою, це здавалось очевидним. Ну не дарма ж він усі ці роки зберігав їх, хіба це не саме те, для чого вони призначені. Проте бажання взяти сестру нівелювалось бажанням нікому не нашкодити, насамперед самому собі. Бо Льоша хоч і був хворий, проте точно не був дурний. Він усвідомлював наслідки, і те, що йому потім доведеться за все відповісти. Тож, подолавши спокусу, він уткнувся носом у телефон і почав чекати на Аню. Все вирішив, як часто це трапляється в житті, випадок.