Розділ 22

Я їхав так швидко, що інколи мені було навіть страшно, коли машину починало вести дорогою з боку в бік. Місцями мене заносило, проте я точно знав, що зі мною не трапиться. Після розмови з дружиною мене наче торкнулося щось потойбічне, я відчував, що хтось допомагає мені. Щось, що в цьому світі відповідає за справедливість, і зараз воно було на моєму боці. Я й не помітив, як опинився в межах міста, тому мені довелося миттєво скидати швидкість, щоби нікому не нашкодити. Вулиця за вулицею пролітали за вікнами моєї машини, я не звертав на них уваги, а просто їхав. Зупинившись на світлофорі, я дістав телефон і набрав Олексія.

— Алло, так, — пролунав його голос, який тепер не веселив мене, а лише викликав огиду.

— Льош, привіт, є розмова щодо Дмитра. Те що ти казав… У мене є ідея.

— Так, так. А що там Аня, ти зустрівся? — спитав Олексій.

— Ні, там твоя родина все перегородила, я думаю, час уже це припинити.

— Розумію.

— Ти вдома? Це не телефонна розмова.

— Так, приїжджай, але вони можуть теж скоро повернутись.

— Ні, я їм збрехав, наче ще раз прийду до в’язниці ввечері, тож вони чекатимуть там.

— Гарно придумав.

— Так, згоден, — сказав я. — Скоро буду.

Так і трапилось, бо вже через п’ятнадцять хвилин я опинився у дворі Олексія. Залишивши машину під першим ліпшим деревом, я побіг до під’їзду. Коли я натиснув номер квартири на домофоні, заграла мелодія, як на старому електронному годиннику. Олексій відповів через кілька секунд, пролунав писк, і двері відчинились, впускаючи мене до моєї жертви, наче водойма, яка прихистила бідну зебру перед нападом алігатора. Я піднявся сходами, вдихаючи ніздрями пил, що здіймався в під’їзді з кожним моїм кроком. Олексій впустив мене в квартиру, як і раніше. Він легенько усміхався і простягнув руку, наче й не збирався зі мною обговорювати зараз вбивство свого рідного брата.

— Як доїхав? — спитав він.

Але мені було не до розмов. Як тільки вхідні двері за мною зачинились, я провернув замок, щоби нас ніхто не турбував, а потім мовчки повернувся до Льоши. Розмахнувшись, я вдарив його з усієї сили кулаком точно в щелепу, від чого він одразу похитнувся. Це було набагато легше, ніж битися п’яним проти вдвічі більшого Дмитра. Обома руками по черзі я почав колотити його біляву голову з такою силою, що навіть не помітив, коли він опинився на підлозі. Олекса закривався руками й лежав біля стіни, я нависав над ним і продовжував гамселити його, поки не відчув, як кулаки починають гудіти від болю. Я ще раз вдарив Олексія, тільки цього разу ногою. Стукнув його по щоці своїм брудним черевиком, від чого Льоша скрикнув, наче жінка.

Я взяв його за волосся й затягнув у кімнату, яка йому належала. Там стояло сучасне двоспальне ліжко, навпроти якого був комп’ютерний стіл, поруч примостилось чорне шкіряне офісне крісло. На столі лежав ноутбук, а також якісь книжки й папери. Біля ліжка стояла тумба, на яку зазвичай люди кладуть окуляри чи годинник перед сном. Я відпустив Олексія, і він почав намагатися підвестися на коліна. Взявши тумбу обома руками, я кинув її на нього. Пресована деревина, з якої роблять такі меблі, гучно тріснула, проте сама тумба не розвалилась. Я пройшов повз хникаючого Олексія, ще раз підняв цю поличку на ніжках і з другої спроби розбив її об спину Аніного брата. Цього разу він тільки крякнув від болю й розпластався на землі, прикривши голову руками.

З кімнати Олексія прозорі пластикові двері вели на балкон, я увійшов туди й знайшов те, що шукав. Мотузка для білизни, на ній сушилися шкарпетки й футболка. Смикнувши рукою, я зірвав мотузку й повернувся до Олексія. Той так і лежав, щоправда, тепер перевернувшись на спину.

— Ляг на живіт, — скомандував я, й Олексій мовчки виконав наказ. — Руки мені дай!

Олексій простягнув долоні, і я зв’язав його зап’ястя мотузкою так міцно, як тільки міг, після чого підняв його за плечі та всадив на крісло. Обличчя мого нещодавнього товариша було все в крові. Здається, я розсік йому брову й розбив ніс, а також обидві губи. Він важко дихав, проте все ж таки підвів очі на мене.

— Я не розумію, — сказав Льоша.

— О, ти все розумієш. Я спілкувався з Анею і знаю, що це ти її привіз додому. Спілкувався з Дмитром і знаю, що про щоденник Ані відомо тільки нам із тобою. Я не розумію, яку гру ти ведеш і чого від мене намагався отримати, але впевнений, що ти зґвалтував мою дружину й убив доньку.

— Максе, — захитав він головою. — Ні, я нічого такого не робив.

— Я вб’ю тебе, вб’ю тут і зараз, якщо ти мені нічого не розкажеш, — Олексій відвернувся від мене й заплакав, тоді я схопив його за обличчя та повернув до себе так, щоби він дивився мені в очі. — Ти вбив її! — крикнув я йому. — Ти вбив мою дівчинку, навіщо?!

— Ні, ні, — він знову намагався хитати головою, проте я міцно тримав його. — Я не хотів цього, не хотів.

— А що ж ти хотів, Аню? Ти хотів мою дружину? — на цих словах Олексій ще дужче заридав. — Так? — знову крикнув я.

— Так! ТАК! ТАК! — не стримався Льоша й закричав мені прямо в обличчя, так що бризки крові й слини вкрили мою шкіру. — Хотів, усе життя хотів і взяв.

Я не став його бити, мені треба було, щоби він розповів усе, щоби він, нарешті, розкрив правду й випустив мою дружину з в’язниці.