Розділ 21

Зима згадала про те, що багно й бруд не ті якості, за які ми її любимо, і засипала все навколо величезними пластівцями снігу. Немов хтось на небі стриг вівцю, а її хутро скидав прямо на нас, настільки великими були шматки снігу, які, розсікаючи повітря, вкривали землю. Я стояв під снігопадом біля металевих сірих дверей, які от-от мали відчинитися й пропустити мене всередину. На годиннику була майже дванадцята, тож це був якраз той самий час, коли я мав би бути на КПП. Коли я підходив до цього боку будівлі, у мене було бажання глянути, чи дійсно приїхала моя теща, проте ризик спалитись і пустити все коту під хвіст був занадто великим.

Нарешті я почув кроки по той бік двору, біля дверей пів хвилини хтось вовтузився, після чого таки пролунав звук, з яким відчиняється замок. Через мить переді мною з’явився майор Грицак, цього разу він був у пальто, закутаний у шарф по самий ніс. Пропустивши мене, він зачинив двері й опломбував їх спеціальною печаткою.

— Могли б послати когось по мене в таку погоду, — сказав я замість привітання.

— Ні, ці двері тільки декілька людей можуть відчиняти, я впускаю вас під особисту відповідальність, — відповів Грицак.

— Дякую, — винувато кивнув я.

— Ваша теща з якимось чоловіком уже три години товчеться поруч із прохідною, — сказав майор і втомлено хитнув головою.

Ми прямували до КПП, асфальт гудів під вагою кроків, коли я, закутаний від голови до п’ят у теплий одяг, та оточений високими, гострими стінами, проходив двір в’язниці. Записавши мене на вході у  чергового, Грицак пішов до великої будівлі, яка, власне, й була в’язницею, або пенітенціарною установою, як їх називають. Проклятий пронизуючий вітер обпікав шкіру на обличчі, але це було меншим злом, ніж відголоски душ, що літали навколо. Вони нагадували про людей, які, вибігаючи на подвір’я для рідких моментів світла, мов привиди, були заковані в це Богом забуте місце.

Що я прочитав у гуглі: це колонія з мінімальним рівнем безпеки й загальними умовами тримання, тобто тут відбувають покарання чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за нетяжкі злочини й жінки, засуджені за нетяжкі злочини, тяжкі та особливо тяжкі злочини. Так, це інформація з інтернету, проте вона дає зрозуміти, що тут, серед грабіжників, гвалтівників і шахраїв, також вдосталь вбивць, особливо в жіночому блоці. 

Заховавшись за цими височенними бетонними стінами, я одразу відчув, як щось, схоже на напад клаустрофобії огорнуло мене. Навіть повітря тут було інакшим. Мені стало шкода дружину, яка потрапила в цей закритий світ жорстокості й неволі, а я залишив її тут напризволяще.

На вході мене знову перевірили, забрали ключі й телефон, залишили лиш папку з документами й пакет із улюбленими ролами Ані, які я придбав їй зранку. Ми рухалися сірим вузьким коридором, який навіював навіть більший смуток, ніж паркан надворі. Кожен крок поновлював спогади про життя, коли все було інакше, та про ті миті, коли наша з Анею любов, яка вилилась у таке чудове продовження, як Оля, освітлювала темряву, що зараз панувала в серці.

Двері до відвідувального залу відчинилися зі скрипом, який був мов крик, що розірваний на шматки найгіршими емоціями. Тьмяне світло лагідно ллється всередину кімнати, де дерев’яні столи виглядали, як меблі з минулого століття, покриті відбитками долонь. За іншим кінцем столу сиділа моя дружина. Я побачив своє відображення в її очах, проте звичного тепла там не було, воно втрачене в нудному бетонному пеклі в’язниці. Я відчув, як серце напинає груди й тисне на ребра, від чого стало важко дихати. Знаю, можна попросити про довге побачення, яке триватиме цілі вихідні, у таких випадках в’язням, навіть, дозволяють переодягатися в звичайний одяг, але зараз Аня була в сірій робі. 

Охоронець зачинив за мною двері, щось сказавши наостанок, проте я його зовсім не чув. Його слова пройшли крізь мене наскрізь, наче я був лише невагомою хмаркою, як спогад про людину, яка існувала по-справжньому колись давно. І це дійсно було про мене, це був опис мене зараз, всі ці останні два місяці. Я це усвідомив в ту мить, коли дивився на свою прекрасну дружину. Усвідомив, що ще два місяці тому я жив, був реальною особою, яка любила й творила. У той час, як зараз від мене залишилася лиш тінь, яка поступово тліє, роздмухуючи вітром залишки моєї індивідуальності.

Волосся Ані було стягнуто в тугий хвіст, жодної косметики на обличчі. На перший погляд можна вирішити, що приблизно так само вона виглядала під час суду, але це не так. За ці неповні два тижні вона сильно змінилась. Сухі очі видавали, що вона виплакала вже все, на що вони були спроможні. А погляд… Вона дивилась на мене так, як ніколи раніше. Я ще не знав, що саме в ньому було тоді, але цей погляд належав сильній жінці, яка усвідомила й прийняла свою долю.

— Привіт, — спробував сказати я, проте слово зникло десь на виході з рота, через що я видав щось типу «Прт».

Аня здивовано підняла брови, наче з викликом, мовляв: «Це все, для чого ти припхався?».

— І тобі, — відповіла вона.

Її голос був твердим і впевненим, хоча він однаково змінився з часу нашого нормального життя. Він навіки став оздобленим тим смутком, що віднині жеврів у її серці, потроху поглинаючи цю людину так само, як і мене.

— Можна я присяду? — спитав я, вказуючи на вільний стілець біля столу.

Аня лише кивнула, тож, я зняв із себе куртку й повісив її на спинку стільця, після чого сам вмостився на нього. Якийсь час ми мовчки дивились один одному в очі, наче наші душі намагалися висловитись одна одній за всі ці дні мовчанки. Диво, які в неї прекрасні очі, і як я давно не дивився в них. Мені хотілося просто лишитися тут, ні про що не говорити, а просто сидіти й дивитись, ніколи більше не відволікаючись ні на що.