Розділ 20

Наступний ранок я проспав так само, як і попередній. Проте, якщо вчора в мене був поганий стан, через депресивні думки, то тепер це було похмілля. Іра почастувала мене сніданком, під час якого знову причепилась із допитом про інформацію, яку я отримав від Олексія. Але я не хотів зараз цього обговорювати, бо всі мої думки були зайняті Дмитром. Чи б пак не так самим Дмитром, як його вчорашньою поведінкою, благородною, чи що. Я не міг розібратись, чи не зрозумів він часом із моїх п’яних слів, що я все знаю. Бо тоді це був просто пил у очі, щоби мене відволікти. Можливо він уже зі своєю маман обговорює план дій, як не дати мені завадити їм остаточно скрити злочин. Та мені здається, що навряд чи мій стан міг наштовхнути Дмитра на якісь серйозні думки стосовно того, що я сказав. Скоріш за все, для нього це був, як у його оточенні висловлюються — «п’яний базар». А таке не має за собою жодної ваги. Проте він не зірвав на мені лють, не скористався моїм безпомічним станом, щоби ще раз мене відлупцювати. Він не залишив мене там валятися на холоді у своїй же блювоті, а відвіз додому. Чи суперечило це моїм уявленням про те, що Дмитро міг допомагати мамі приховувати сліди злочину? Мабуть таки ні. Проте ця ситуація точно дала мені зрозуміти, що про якесь насильницьке вирішення питання з Дмитром можна забути. А як іще мені було під силу прибрати його зі шляху, щоби Олексій міг дати показання? З іншого боку, Дмитро більше не здавався мені таким негідником, можливо Льоша все ж таки перебільшив його участь у цій справі. Принаймні хотілось у це вірити, адже єдиний шлях витягнути Аню з в’язниці, полягав у тому, щоби якимось чином вмовити Дмитра до співпраці.

Насамперед я вирішив подзвонити й подякувати шурину за те, що вчора він допоміг мені. Це мало б відкрити плацдарм до майбутньої зустрічі, під час якої я мусив спробувати вивести його на правду. Так я все планував і уявляв собі, до наступної телефонної розмови.

— Привіт, — сказав я, коли з другої спроби таки додзвонився до Дмитра.

— Це хто? — почувся голос із динаміка.

— В тебе немає мого номеру? — здивувався я. — Це Макс.

— А, ти. Є номер, я в навушниках зара й не бачу, хто дзвонить, — відповів він.

— Слухай, я хотів перепросити за вчорашнє й подякувати за допомогу, — почав було я, проте Дмитро мене перебив.

— Ага, ага. Максим, послухай, я тебе частково розумію. Не дуже люблю, ти сам знаєш, але й не ненавиджу, як мама. Бо то понятно, що тобі важко, ти втратив усе. Я за вчора зла не тримаю, навпаки. Мені шкода тебе навіть, тому я скажу як є. Якщо ти хочеш зустрітися з моєю сестрою, то краще поспіши, бо мама зробить усе, щоби цього не сталось.

— Ти про що? — не зрозумів я хід думок Дмитра.

Він голосно видихнув прямо в мікрофон, після чого на кілька секунд замовчав, наче обдумуючи слова.

— Мені не треба, мабуть, цього казати, бо мамі то не сподобається, — почав він. — Вона знає, що тобі на завтра призначено побачення з Анею, і вона збирається з самого ранку їхати туди й сваритись, щоби тобі не дали цього зробити. Не факт, що в неї вийде вплинути на тих вертухаїв, але в неї є план Б.

— Ти, — дійшло до мене.

— Ага, я ж її повезу. Тому, якщо з нею не погодяться там, то вона скаже мені тебе не пускати. Я це зроблю, ти маєш розуміти, — говорив Дмитро.

— І як ти мене зупиниш перед дверима до в’язниці? Я викличу поліцію і все.

— Ти не розумієш, вона відтягне стільки часу, скільки треба, щоби тебе не пустили. І робитиме це знову й знову, щоби ти ніколи з Анею не побачився, — після цих слів Дмитро знову замовчав. — Я не згоден із цим, — продовжив він через кілька секунд. — Але мама є мама. Вона впевнена, що твоя зустріч нашкодить Ані.

Я знесилено сів на диван у своїй кімнаті й заплющив очі, намагаючись заспокоїтись.

— Як, як вона дізналась, що мені на завтра призначено? Знову дзвонила до в’язниці? — спитав я.

— Ти сам їй розповів, через Льошеньку, — відповів Дмитро, ввівши мене в ступір.

— В сенсі?

— Ну, не знаю, нащо ти з ним ділишся такою інформацією, він постійно мамі на вуха капає за тебе. Це він мамі й сказав учора, що ти збираєшся Аню провідати, та як це погано на неї може вплинути.

Після цих слів усе всередині мене перемішалось, а всі здогадки тепер пливли перед очима. Я не знав, кому вірити, а кому ні, усе наче закрутилось у смерчі.

— От же Льоша, у яку гру він грає? — сказав я вголос. — Мені приносить блокнот той, а маман свою на мене нацьковує, — проговорився я.

— Який блокнот? — спитав Дмитро.

Зрозумівши, що не хочу покривати Олексія, якщо він дійсно веде якусь подвійну гру, я відповів.

— Анін щоденник, що ви знайшли у квартирі.

— Перший раз таке чую, — сказав Дмитро.

Мене наче вдарили чавунною сковорідкою прямо по потилиці. Я поклав слухавку й, підскочивши з дивану, поспішив до Іри в кімнату. Сестра стояла біля шафи спиною до мене, її речі лежали на ліжку, а вона їх охайно складала на поличку.

— Вирішила навести марафет, — сказала вона, почувши, що я увійшов.

— Іра, де роздруківка блокноту? — спитав я.

— Що? — вона повернулася до мене. — Навіщо тобі?